Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Коли Марина зрозуміла, що Юрій розпалюється, дивлячись на Інгу, вона не могла дати тій спокій, сиділа в засідці, як хижачка, і чекала, коли можна буде накинутися. Інга ж безтурботно паслася, мов козуля на узліссі, зрідка піднімаючи підборіддя з Юриною ямочкою.

На свій величезний подив, Марина виявила, що Юрій об’єкту власної пристрасті нецікавий. Інзі подобалося з ним сміятися, щоправда, їй узагалі подобалося сміятися. Вони дійсно були в чомусь схожі, а це завжди зближує людей, хай там що говорять про єдність протилежностей. Але її полум’я було рівним і безтурботним. Натомість він вулканізував.

Марині саме заспокоїтися б, якби вона не так добре знала свого чоловіка. Юра був азартний і наполегливий, він зупинявся тільки тоді, коли йому ставало страшно. Зараз йому страшно не було. Тому Марина залишила тигрячу шкіру в кущах і вирушила пастися поруч з Інгою на підлісся.

З того часу жінки майже увесь час проводили разом, попивали мартіні, обмінювалися думками про відпустку, богів і відпочивальників, розповідями про життя й чоловіків, про синів. Інга мала двох синів, уже досить дорослих. Вона була двічі розлучена, ішла від чоловіків сама.

– Але як ти змогла, як не побоялася? – щоразу запитувала Марина.

– Боялася? Мені навіть на думку не спадало боятися. Було нестерпно далі жити от так, одним деревом, тому ми із синами пускали коріння в іншій землі, іноді – поруч, інколи проростали далі. Але завжди проростали, і я не почувалася засохлою гілкою. І мені здається, що саме це головне. Ніколи не почуватися засохлою гілкою. Я чогось не розумію, чому ти цим так цікавишся, ти що, хочеш піти, але боїшся?

Марина ніколи для себе так прямо питання не ставила. Так, вона боїться. Вона взагалі боягузка. І їй не соромно, це жіночно, так вважають її бабуся, мама й сестра. Жінка повинна здаватися маленькою дівчинкою, беззахисно простягати ледь вологу перелякану долоньку, щоб чоловікові хотілося вести її вперед або назад, ну, куди вже він сам планує рухатися.

– Знаєш, іноді я хочу піти. Тому що не розумію, чому він буває таким жахливим, хоча може бути таким гарним. І я б’юся, б’юся: ну чому все саме так? Гризу нігті, гризу собі мозок, а зрозуміти не можу. Він легко вчиться, хапає все з лету. Але чому він ніколи не вчиться того, чого я хочу його навчити?

– Напевно, тому, що він звик почуватися авторитарним учителем. А авторитарному вчителеві, звичайно, ні до чого прислухатися до учнів, вони самі ловлять кожне його слово. Ти щаслива?

Марина замислилася. Так, мабуть, вона була щаслива.

– Ти любиш його?

Так, Марина його любила.

– Заспокойся. Отже, усе добре, – Інга витягнулася на лежаку. – Любов – це не замилування, це те, що дозволяє нам або не зауважувати, або терпіти недоліки іншої людини. І не намагатися її змінити. І знати-цінувати всі її точки.

– Точки? – перепитала Марина.

– Так. Коли знаєш людину – знаєш її точки. Гарні й погані.

– Які?

– Різні. Марнославство. Совість. Страх. Довірливість. Смішливість. Ледарство…

Літак набирав висоту, Марина дрімала на плечі чоловіка. Інга затрималася в дьюті-фрі, купувала подарунки друзям, тому прийшла мало не останньою на реєстрацію і сиділа десь далеко. Напевно, для когось головне – не почуватися засохлою гілкою, а комусь важливіше пускати листочки, поки пускається, створювати тінь, поки створюється, бути потрібною дереву в будь-якому вигляді. Бути потрібною. Просто любити. І знати-цінувати точки.

Інга сиділа з подругою на кухні. Та, зіщуливши очі, запитала в неї:

– Колися! Ти закохалася в одруженого? Я побачила новий чоловічий парфум у тебе на трюмо. Відкритий. Щораз, коли ти закохуєшся в жонатика, ти купуєш для себе чоловічу туалетну воду. Познайомилася з невідомим нащадком Онассіса [5]?

Інга засміялася, ледве не вдавилася копченою оливкою.

– Так, від тебе нічого не сховаєш. Закохалася.

– Ну, і що?

– У нього мудра дружина. І гарна.

– Це втішно чути. Кому потрібні чоловіки від поганих дружин? Розповідай.

– Ти знаєш, нема чого розповідати. Дружина відчула його ставлення до мене раніше, ніж я. Коли мої почуття взагалі ніяк його не стосувалися, обходили, десь витали. І знайшла мою точку.

– Яку цього разу?

– Навіть дві, подруго, навіть дві. Совість і дбайливе ставлення до дружби.

– Інго, коли ти почнеш думати про себе? Знову вкоренилася в іншому місці? Ти вже не людина, ти – цілий ліс!

Інга всміхнулася:

– Ліс, ліс. І, як ліс, дуже тебе прошу, ти ж у нас еколог, прихопи цей парфум, подаруй Женьці. Йому личать такі запахи.

2010

Навіть цей перший грудневий сніг, що ліг на соковиту й дурну траву, яка гордовито виставляє свої стебла, не зважаючи на календарну зиму; на цю траву, що схожа на мене, підлітка, який стягує в під’їзді сусіднього будинку вовняні рейтузи з єдиною метою – пробігтися по морозцю до школи в тонких капронових колготках на довгих ногах, – усе це нагадувало мені його улюблену страву – домашній сир із зеленню. Біло-зелена глевка кашка.

Дотепер стискалося серце, і хтозна, від чого більше: чи то через наш із ним розрив, чи від згадки, як місяць тому, на мій день народження, коли в мені все затріпотіло, щойно побачила його ім’я на екрані мобільного телефону, сподівалася, а раптом він вибачиться, а раптом усе налагодиться, почула, що я – цинічна сука, котра зіпсувала все його життя. У мене тремтіли руки, коли я мовчала, і