Читати книгу - "Котигорошко, Василь Дмитрович Кожелянко"

Це як мінімум два роки безвилазно у цій дучі, подумав Котигорошко і цілком фізично відчув, як в його гарних темно-русявих кучерях з'явилися перші сиві волосинки.

— А тепер я вам покажу саму установку, — урочисто промовив сотник, — прошу!

Вони вийшли, проминули ще кілька дверей, пройшли в самий кінець коридору, і сотник відчинив особливо надійні масивні, як у банку, двері.

— Прошу!

Прийшов час дивуватися. Приміщення виявилося вивернутим навиворіт географічним глобусом, з північним полюсом у центрі стелі і відповідно — південним посеред підлоги. Сам глобус було виконано з фігурного скла, ефектно підсвітленого зі зворотного боку. Моря-океани, звичайно, світилися синім, а кожна країна відповідно до своїх традиційних барв: Україна — блакитним, Китай — жовтим, Індія — оранжевим, Африка — чорним, Атлантида — сірим, Германія — зеленим, Гелія — бузковим, Туран — червоним і так далі. У центрі Антарктиди на самісінькому південному полюсі розміщувався зручний офісний стілець, що обертається довкола своєї вісі, а в ньому — немолодий змучений чоловік з голеною головою, вбраний у військовий стрій без знаків розрізнення.

—Це і є «Псі 7-І»!

— Людина?! — Котигорошко дивувався цілком щиро.

— А чому б і ні?! — посміхувся сотник. — Попереджую: розмовляти з генератором категорично заборонено. Контакт можливий лише безпосередньо перед початком бойової атаки на потенційного суперника.

«Псі 7-І» байдужим поглядом ковзнув по прибулих і втупився в столицю Непалу Катманду.

— Але чому?.. — не вгамовувався Котигорошко.

— А що потужніше, ніж людський мозок, може генерувати психічну енергію, що здатна руйнувати матерію в сто разів ефективніше, ніж ядерний вибух?.. — сказав сотник. — Відповідно цю енергію простимулювавши, звичайно.

— Спра-а-а-вді…

У Котигорошка почали рости роги. Ні, це не означало, що Небослава або, не дай Творче, Ярина йому зраджують, — цього не могло бути тому, що не могло бути взагалі ніколи (так він собі думав, сам себе переконуючи). Роги (у переносному, але дуже точному значенні) росли у нього від нудьги.

Спочатку він ніби налагодив свій розпорядок таким чином, аби кожна доба максимально була наповнена корисними і приємними діями. Вранці треба встати, зробити зарядку, прийняти душ, поснідати і йти на службу. Після служби трохи відпочити, пообідати, зателефонувати (за рахунок міністерства) Ярині, Небославі, батькам і друзям по інституту, потім сісти за комп'ютер і через Інтернет поспілкуватися зі світом, затим трохи подивитися телевізор, а перед сном довго читати. Гарно.

Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу), з новими погонами (мусять підвищити в чині) туди, де вирують події, бурхливо тече життя і є гарні чорняві та біляві панни… Так він собі планував…

Але дійсність несподівано поставилася до нього зі злою іронією. Перший коник викинула служба: кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати! Але кого?

Чота ЯРНЕ, на яку було покладено завдання здійснювати магічний захист об'єкта «Псі 7-І», за оборонною доктриною мала нести службу цілодобово, але позаяк вона поки що складалась лише з однієї бойової одиниці (поручник Котигорошко), то дозволено було бойове чергування скоротити до восьми годин.

Але що робити ці вісім годин?

Відповіді на це поручник Котигорошко не знав, і ніхто не міг йому її дати.

Спочатку Котигорошко вирішив ставитися до своєї восьмигодинної бездіяльности з гумором, мовляв, це витрати військової бюрократії, а так життя — чудове. Але з часом ці вісім годин «бойового чергування» перетворилися для нього на справжні тортури. Але це ще не все. Поза службою теж не вдавалось надати своєму існуванню якогось сенсу. Книжки, телефон, телевізор, Інтернет — все це добре, але хотілось якогось живого людського спілкування. Офіцери об'єкта у вільний від служби час займалися лише двома речами: грою в більярд на гроші і колосальним вживанням алкоголю. Більше нічим. А Котигорошко не любив більярду, а напиватися міг не частіше, ніж раз на тиждень, бо дуже тяжко переносив похмілля і мусив відслабувати кожну пиятику. Тому зі своїми бойовими товаришами — старшинами — у нього майже не знаходилося грунту для неслужбового спілкування.

Надія на щоденне пообіднє спілкування телефоном з небайдужими йому дівчатами теж не вповні справдилася. Тобто, виходило зовсім не так, як він того хотів. Ярина часто їздила у відрядження, а коли була на роботі, то він за тоном її розмови втямлював, що вона страшенно зайнята, тому їхнє спілкування виходило демонстративно чемним і трохи сухуватим. З Небославою було ще гірше, бо всі свої розмови він змушений був маскувати під службові, тож все виходило якось фальшиво. Телефонувати додому! Він спробував це робити, але після того, як кілька разів поспілкувався з паном Савойським, а потім з панею Кощун, чиї дочки у цей час (пізня вечірня пора) були «десь у місті», зрозумів, що цього більше робити не треба. Бо можна зваріювати. Від ревнощів.

Дзвонити до батьків — скільки можна?! До друзів — у них теж свої клопоти і якось незручно докучати їм зі своєю нудьгою.

Покинути об'єкт він не мав права, бо чергування вважалося ніби цілодобовим. Інші офіцери могли їздити в поблизькі міста Мемфіс та Хлібоград, полювати на левів у пустелі, ловити крокодилів у Нилі… Лише не Котигорошко. Бо він — спецчота ЯРНЕ!

Через кілька місяців такого життя Котигорошко почав шукати якийсь порятунок. Він вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної «варти» буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж