Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Громовиця бушувала на повну силу…

Гуркіт автомобіля поступово затихав за поворотом удалині. Войта Марек повернувся у задумі і поволі рушив, дорогою на Шумаржов…

От і кінець!..

Товариші з Піховського районного відділення міліції, разом з якими, зважаючи на значимість справи, приїхав і сам начальник, погодилися з припущеннями і висновками, до яких прийшов Войта. Справа потрапила у надійні руки, і тепер ніхто не сумнівався, що за неї візьмуться як слід. Войті лишалось одне: написати протокол, в якому б знайшла відображення вся ця подія. Він пообіцяв, що завтра вранці привезе протокол в район. На цьому все кінчалося — звичайно, для Войти.

Марек відчув дивний жаль.

Похиливши голову, йшов він шляхом, підгилюючи камінці. Хай йому чорт, такий цікавий випадок!.. Саме тепер, почнеться головне — поступове проникнення у джунглі невідомого, у первісне сплетіння фактів, здогадів, повідомлень, терпеливе обмацування заплутаного клубка, доки не буде знайдено початок і чутливі руки не почнуть його розмотувати. Тільки тепер почнеться копітке складання сили-силенної дрібних скалок і уламків у один зв'язаний образ; будуть роздуми, тисячі комбінацій, наступи, обхвати, відступи від порожніх пасток, нові й нові пошуки шляхів. Почнеться битва, що вимагає витривалості і ясного розуму, битва, освячена думкою, в ім'я якої треба схопити хижака…

Войта любив свою працю, йому, як повітря, був потрібен бій, бій значно важчий і складніший, ніж поєдинок сили і зброї, тому що перемогти у цім бою можна тільки за допомогою голови і серця. До горла Марека щось підкотилося…

Повернувшись до будинку відпочинку, Войта усівся на своє улюблене місце в кутку веранди і, діставши нотатник, почав пункт за пунктом фіксувати все, що помітив під час обстеження. Принаймні це буде основа для рапорту… Крок за кроком відновлював у пам'яті свої дії, знахідки, висновки.

Тут його і застала Яна.

Вона підійшла до столика зовсім несподівано. На ній було вже не біле плаття, а синя спідниця і червона блузка.

— Кажуть, ви мене шукали, товаришу Марек, — сказала дівчина, глянувши на нього широко розкритими карими очима і невинно посміхаючись.

Здивований Войта не міг нічого пригадати.

— Я? — видавив він з себе не зовсім тактовно.

— Ну, звичайно, мені тітка Вожена казала, — терпеливо пояснювала дівчина. — Може, ви хотіли мене про щось запитати?

Войта нахмурився, закриваючи ліктем свої записки.

— А-а, так, так, справді, — промимрив розгублено, — справді, я хотів… я хотів запитати вас… про таку дрібницю…

Яна жадібно нахилилась уперед, і Войта крадькома глянув на неї.

— Може, ви знаєте випадково, чи є тут у Шумаржові місце, де була б складена цегла?

Брови у Яни поповзли вгору.

— Цегла? — повторила вона підкреслено, і голос її помітно затремтів. — Ви що ж, хочете спорудити тут собі будиночок? Так про це вам краще було б запитати у місцевого начальства!

— Зовсім ні, — намагався виправдатися Войта. — Вибачте, це я просто так, заради інтересу…

— У вас дуже своєрідні інтереси, — іронічно протягла Яна. — Краще признайтеся, що хочете збудувати дім і, коли підете на пенсію, проводити в ньому заслужений відпочинок. Я маю рацію?

Дівчина замовкла. Обличчя Марека раптом зблідло, в очах заграли злі іскорки.

— Ні, я не будуватимуся тут! — сказав він грубо. — Тутешній клімат мені не підходить, а до того побоююся, що доведеться щороку зустрічатися з вами.

У дівчини від образи перехопило подих. Вона наїжилася, наче кішка, і її очі теж загорілися.

— А ви цього не бійтеся, товаришу Марек! Саме з цієї ж причини я сюди більше не приїжджатиму. Не хочу псувати собі відпустку! — Вона схопилася і побігла. Але не встигла зробити й десятка кроків, як чоловічі пальці міцно схопили її за руку.

Войта стояв перед дівчиною і дивився їй в очі з якоюсь люттю.

— Але все-таки, хай йому чорт, дайте мені принаймні закінчити! Цегла тут ні до чого, головне — я хотів вибачитися… ну, за те, що сьогодні вранці, ви пам'ятаєте? Я дещо нечемно вам тут… — Він запнувся і ще раз повторив: — Я просто хотів перед вами вибачитись!

— Ну що ж, вам пощастило це зробити, — холодно констатувала Яна.

— У тому-то й біда, що мені з вами ніколи не щастить, — розвів Войта руками. — Обов'язково ми посваримося! А я ж нічого проти вас не маю.

— Дякую, — дівчина удавано вклонилася. — Значить, така вже наша доля.

Він сумно махнув рукою.

— Яка там ще доля! У цьому ні ви, ні я не винні. Це просто такі електромагнітні хвилі; розумієте, кожен випромінює якусь таку хвилю і…

— Я в електротехніці нічого не тямлю! — відрубала Яна. — Крім вибачення, ви мені ще хотіли що-небудь сказати?

— Ні.

Дівчина обернулась.

— Власне, так, хотів. Зачекайте!.. — Войта почухав потилицю і подивився кудись у далечінь. — Якщо ви сьогодні ще підете на прогулянку і… і побачите десь цеглу, скажіть мені!

Яна затримала на ньому погляд. Губи її були стиснуті.

— Не турбуйтеся! — процідила вона крізь зуби. — Я піду на прогулянку з тачкою й одразу привезу її.

Дівчина збігла з веранди. В цю мить з-за чагарів вийшов надпоручик Курка. Він широко посміхнувся і запропонував дівчині прогулятись. Яна охоче взяла його під руку, і вони попрямували в глиб саду…

«А що пише Боженка?» — хотілося Войті гукнути їм навздогін. Він був схожий на вуличного бешкетника. Та, закусивши губи, Марек стримався і поволі рушив до свого столика. Там він побачив старшину Міхалека і трохи спохмурнів.

— От