Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

мо­лоді літа. Ніби про­май­ну­ли пе­ред нею чиїсь тіні, приємні, милі, як ті співи, і ніби ви­зир­ну­ли з дав­ни­ни. Задз­веніли чиїсь давні мо­лоді го­ло­си, не­на­че во­ни од­гу­ку­ва­лись з давньої дав­ни­ни її мо­ло­дих літ, ніби десь з не­ба. Во­на ніби по­чу­ла з да­ле­ко­го гаю, як там ще­бе­та­ли пташ­ки, співав со­ло­вей­ко, ку­ва­ла зо­зу­ля, - але десь да­ле­ко-да­ле­ко… І з тієї да­ле­кої да­лечі не­на­че на неї повіяло ду­хом зе­ле­ної вес­ни… Во­на згор­ну­ла ру­ки й за­ду­ма­лась, зга­ду­ючи свою мо­лодість, зга­ду­ючи по­езію сво­го діву­ван­ня.

Софія Ле­онівна, хоч бу­ла черст­ва на по­чу­ван­ня, і собі за­ду­ма­лась. Во­на ди­ви­лась на мо­ло­денько­го Лев­ка, але… во­на вгляділа, ніби уяв­ки, в тінях ве­чо­ра чиїсь ве­ликі палкі й блис­кучі чорні очі. Май­ну­ли чиїсь густі чорні бро­ви. Во­на зга­да­ла кра­су­ня сту­ден­та, Нар­ки­са На­за­ро­ва, йо­го чорні очі, за­хи­щені дов­ги­ми ку­че­ря­ви­ми віями, зга­да­ла й зітхну­ла. Він був да­ле­ко од неї…

Вона так са­мо зап­ро­шу­ва­ла й йо­го при­буть до неї в гості на се­ло на да­чу. І їй чо­гось в цей час за­ма­ну­лось, щоб він при­був оце за­раз, та­ки цього ве­чо­ра… щоб по­ди­виться на ті пишні очі оту­теч­ки, під цим зе­ле­ним гіллям, під ти­хим сяєвом вечірнього не­ба. Во­на на­са­мохіть зітхну­ла. По­езія співів, по­езія ве­чо­ра промк­ну­лась і в ма­теріальну ду­шу, і в сер­це цієї Мес­саліни під гілляс­тою гру­шею.

А співа­ки до­во­ди­ли до кінця свої співи. Арія нап­рикінці пішла в піано, а далі в піаніссімо, ти­хе, делікат­не, за­ми­ра­юче. Співи не­на­че впа­да­ли в дрімо­ту і ніби за­си­па­ли од со­лод­кої вто­ми со­лод­ким сном, і вже лу­на­ли сна­ми мрій та чарів, зо­ло­тих, ле­геньких, як ма­ре­во, га­ря­чих літніх днів.

Хазяйновита гос­по­ди­ня зас­лу­ха­лась і сиділа мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву. В її кло­пот­ливій душі все во­ру­ши­лись, як зо­лоті пас­ма ма­ре­ва, якісь приємні тіні, якісь милі згад­ки. Софії Ле­онівні стра­шен­но за­ба­жа­лось за­раз по­ба­чить чор­но­око­го кра­су­ня, за­ма­ну­лось, щоб він сто­яв ту­теч­ки під гілляс­тою гру­шею попліч з Лев­ком, щоб во­на мог­ла ди­ви­тись на ті ви­разні чорні палкі очі, ми­лу­ваться мо­ло­дим гар­ним ви­дом кра­су­ня.

«Чи приїде ж то він до ме­не на се­ло? Ой, ко­ли б приїхав! А я ж йо­го зап­ро­шу­ва­ла, аж бла­га­ла!» - ду­ма­ла та га­да­ла мо­ло­да Софія Ле­онівна, роз­ки­да­ючи ду­ми та гад­ки за не­давній ми­нув­ший час у Києві.

III

Після чаю ха­зяїн ви­тяг з шух­ля­ди в столі кар­ти й став про­хать ар­тистів пог­ра­ти. В ма­туш­ки аж у душі по­хо­ло­ло.

«І де ж то клас­ти їх спать? І що сте­ли­ти їм, ко­ли в по­ко­ях і так пов­но гос­тей, не­на­че нап­ха­но!» - ду­ма­ла во­на, пе­ре­ми­ва­ючи по­суд.

Але як не на­ма­гавсь отець Зіновій, ар­тис­ти од­ма­га­лись, бо самі доб­ре зна­ли, що їм не­ма де но­чу­вать. Та й най­ня­тий візник ха­павсь і не згод­жу­вав­ся но­чу­вать. Як тільки місяць підбив­ся вго­ру, ви­ще од лісу, ар­тис­ти поп­ро­ща­лись і виїха­ли з дво­ра.

- А що, от­че Зіновію, - про­мо­ви­ла Ольга Павлівна ниш­ком до чо­ловіка, - за­ход­жуй­ся ли­шень швид­ше ко­ло шко­ли. До на­ших гос­тей, пев­но, наїжджа­ти­муть гості щод­ня. В нас в по­ко­ях гар­ми­дер, без­лад­дя. Наші гос­тоньки сплять сли­ве до півдня, а ля­га­ють опівночі. Ми не ви­си­паємось, най­мич­ки не­до­си­па­ють ночів і вже ремст­ву­ють. Пе­ре­водьмо швид­ше їх на но­ву гос­по­ду й на їх хліб: не­хай їх гості їздять до їх, а не до нас. Ти ж знаєш, що тут поб­ли­зу в око­лиці аж вісім опер­них ар­тистів, ще й ка­пельмей­стер пе­тер­бурзької опе­ри при­був оце до бра­та з жінкою. Як су­нуться усі з одвіди­на­ми до нас, та ще са­ме в жни­ва, то я збо­же­волію од кло­по­ту. Ще, мо­же, й пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша за­ду­має завітать до нас з одвіди­на­ми. Та ще, надісь, і про­фе­сор пе­тер­бурзької кон­сер­ва­торії приїде на ва­кації до­до­му в Канівщи­ну. Я не знаю, як і вітать тих про­фе­сорів, бо зро­ду й не ба­чи­ла їх. Мо­же, во­но щось та­ке завбільшки, як будлі-який князь або граф, чи що.

- Зате ж мені ве­се­ло. Ото шко­да, що Завіновський та Чер­нявський поїха­ли! Був би оце в кар­ти пог­рав всмак. Са­ме підхо­жа партія, - го­во­рив отець Зіновій.

- І доб­ре зро­би­ли, що до­га­да­лись та поїха­ли. Тобі тільки б ба­виться з ни­ми та ве­ре­щать. А на ме­не спа­дає усей клопіт і в по­ко­ях, і в пе­карні. В ме­не вже го­ло­ва хо­до­ром хо­де, а ти собі по­ход­жаєш та гу­каєш пісень з ран­ку до півночі. Он жни­ва вже по­чи­на­ються: сьогодні вже при­хо­ди­ли нас­то­ятелі на жи­то та на пше­ни­цю, щоб жа­ти за сніп.

- Може, ти й прав­ду ка­жеш. Нас­то­ятелів на жи­то вже не прий­май: я вже зго­див на жи­то женців. Завт­ра сам пок­ли­чу майстрів до шко­ли, бо во­лос­ний для­ти­меться й одк­ла­да­ти­ме, хто йо­го зна й до­ки, - го­во­рив отець Зіновій.

Другого дня зран­ня він пос­лав най­ми­та з во­зом при­вез­ти піску та гли­ни, сам пішов до майстрів, пок­ли­кав мурівщи­ка й уши­вальни­ка. Ма­зальниць на­пи­та­ли поб­ли­зу. Ар­тист щед­ро зап­ла­тив май­ст­рам з своєї ки­шені. Майстрі ки­ну­лись і за один день оче­пу­ри­ли шко­лу. Мо­ло­диці на­си­лу об­ми­ли баг­но на підлозі, не митій рік: і піском ша­ру­ва­ли, і но­жа­ми шкреб­ли, до­ки дошк­реб­лись до де­ре­ва. Че­рез день Фле­гонт Пет­ро­вич з жінкою роз­па­ку­ва­ли свої за­виніння, щоб роз­та­шу­ваться в школі з своїми ма­нат­ка­ми.

Матушка поз­на­хо­ди­ла свої ци­цові білі завіси од вікон і по­чеп­ля­ла їх на вікна в школі. Пар­ти по­ви­но­си­ли тро­хи в сіни, тро­хи в повітку. В мен­шо­му по­кої Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла двоє ліжок. Більший клас став замість світлиці. Ма­шу при­ту­ли­ли в пе­карні, де взим­ку жив вчи­тель, кот­рий виїхав на літо ку­дись до батька. Ольга Павлівна по­на­да­ва­ла до­волі уся­ко­го по­су­ду і до печі, і для мочіння та пран­ня плат­тя, і до всього. Лев­ко та­ки ба­га­то до­поміг в ро­боті ко­ло вби­ран­ня по­коїв. Старі зчорнілі об­ра­зи, дав­но пе­ре­не­сені в шко­лу з ста­рої церк­ви, пе­ре­ми­ли й повіша­ли в світлиці. Ве­ли­кий ста­рий зчорнілий боз­на-ко­лишній об­раз Ноя й трьох синів теж об­ми­ли. Лев­ко ви­тер йо­го ци­бу­лею, - об­раз по­яснішав, і ду­же давнє гар­не ма­лю­ван­ня євро­пей­сько-польської шко­ли вис­ту­пи­ло яс­но й ви­раз­но. Об­раз був здо­ро­вецький, пос­таті бу­ли на­мальовані сли­ве на людський зріст. Ной, підвівши очі вго­ру, бла­гос­лов­ляв своїх синів, Си­ма й Афе­та, котрі пос­та­ва­ли нав­колішки й по­на­хи­ля­ли го­ло­ви. У Ноя бо­ро­да бу­ла на­мальова­на та­ка здо­ро­ва та ши­ро­ка, не­на­че ма­ляр при­че­пив йо­му до ли­ця сніп вівса. В Си­ма й Афе­та бо­ро­ди теліпа­лись такі завбільшки, як ку­делі білої вов­ни. Ці си­ни з біли­ми ку­де­ля­ми не­на­че присіли пе­ред Ноєм і щу­ли­лись; а се­ре­ду­щий Хам гор­до­ви­то стов­би­чив ос­то­ронь, на­мальова­ний ок­ре­ме, мов який­сь сто­ян, і був на­мальова­ний з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, з ко­рот­кою, ніби па­ничівською ку­че­ря­вою борідкою. Батько й два си­ни бу­ли білі