BooksUkraine.com » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 16
Перейти на сторінку:
Гор­но­ва). Підож­ди ме­не (Пішов).

Горнов. А йдіть сю­ди, на хви­ли­ну, Со­ломія!


Соломія. Не хо­чу, бо ви за­раз поч­не­те роз­пи­ту­ва­ти, а мені за­ка­за­но мов­ча­ти. От єй-бо­гу, що прав­да!


Голос за две­ри­ма: "Со­ломія!"


Ось за­раз! (Побігла).


Максим (тим ча­сом роз­див­ляє порт­ре­ти, що ви­сять на стінах у зо­ло­тих рам­ках). Що то во­но: чи царі всі, чи ге­не­ра­ли?


Горнов. Хіба ж де­які з них вам ніко­го не на­га­ду­ють? Це ж Бо­рисів батько, а це дід, а той третій - ге­не­рал Су­во­ров.


Максим. Бач­те, я та­ки вга­дав, що ге­не­рал.


Горнов. Один же тільки ге­не­рал. А батько Бо­рисів тільки що ко­пи­тан, а дід йо­го, то й хто йо­го знає!.. Бач­те, це на йо­му ста­росвітський міліцієнний ка­за­кин. І до­ки цей дід ще не був у службі, то про­зи­вав­ся Во­ро­на, а як здо­був міліцієнно­го чи­на, так став вже про­зи­ва­тись Воронов! Ста­ло буть, при­че­пив хвос­ти­ка до сво­го прозви­ща.


Максим. Хвос­ти­ка? Навіщо ж то?


Горнов. Та­ка, бач­те, ма­буть, бу­ла по­ве­денція, все своє вже ду­же об­рид­ло, так хоч хвос­ти­ка чу­жо­го при­ши­ти.


Максим. Еге! Ну, а то ж жіночі пар­со­ни, хто во­ни? (По­ка­зує на пат­рет).


Горнов. Це ма­ти Бо­ри­со­ва, а це вже її ма­ти, ста­ло бить, баб­ка Бо­ри­со­ва. Ось бач­те, уб­ран­ня в неї вже просте, ста­росвітське: очіпок, намітка, плах­та.


Максим. Так, так!.. Ста­ло буть, во­ни не з так-то давнього коліна за­паніли?


Горнов. Баб­ка ця й до смерті жи­ла тут.


Максим. Та як же?.. Так… так!.. Я її пам'ятаю! Оце, ли­бонь, піде два­над­ця­тий чи пак три­над­ця­тий рік, як во­на по­мер­ла. Прос­та бу­ла лю­ди­на, зовсім прос­та, і по-панськи, мов­ляв, ані же тобі не вміла го­нор йти.


Горнов. Це бу­ла най­пер­ша по­рад­ни­ця і жалібни­ця Бо­ри­со­ва. Він зга­дує про неї з ве­ли­кою ша­но­бою.


Максим. Пам'ятаю, пам'ятаю!.. Усе, бу­ло, з ним няньчиться. Ко­неш­но, доб­ро­го чо­ловіка усяк доб­ром пом'яне. Ну, то я ж оце піду ла­го­ди­тись у до­ро­гу, до­ки ви тут.


Горнов. Я не за­ба­рюсь.


Максим. То про­ща­вай­те до яко­го ча­су! (Вий­шов).


Горнов (один). Як то Бо­рис з своїми ста­ри­ми уладиться? Мо­ло­де ще хлоп'я, м'яке сер­це… Сте­ре­жеться свар­ки, як вог­ню, ду­має, що мож­на її об­ми­ну­ти! Та що це він так дов­го ба­риться?



ЯВА 4



Борис (ду­же стри­во­же­ний). Оказія, брат! Чуєш, ма­ти за­пев­няє, що буцімто я вчо­ра об'яснив­ся пе­ред Ізмай­ло­вою!


Горнов. Уд­рав шту­ку… Яка ж то Ізмай­ло­ва?


Бо­рис. Ти ж поз­на­ко­мив­ся учо­ра з нею і з її матір'ю… Бач, де­які гості ще спо­за­ран­ку учо­ра по­роз'їжджа­лись, а Ізмай­ло­ви зос­та­лись но­чу­ва­ти. От­же, як поїхав ти, у нас по­ча­лось бен­ке­ту­ван­ня; я якось не встерігся та й нас­мок­тав­ся… Ме­не-та­ки батько й ма­ти здо­ро­во при­му­шу­ва­ли. "Який ти,- ка­жуть,- муж­чи­на, що не хо­чеш пить?" Я і урізав. Мо­же, з п'яних очей і справді на­го­во­рив якої нісенітниці.


Горнов. А я ду­маю, брат, що це якась ма­ши­на.


Борис. Оце ще ви­га­дав.


Горнов. А ко­неш­но! Ти скрізь ба­чиш одні квіточ­ки та яс­не со­неч­ко. Ска­за­но: мо­ло­де, зе­ле­не! (Узяв кар­ту­за). Од­на­че adie, mio caro! [1]


Борис. Поп­ро­щав­ся б з моїми ста­ри­ми, а то розгніва­ються.


Горнов. Во­ни ж ка­жуть, що я хам; а від ха­ма якої їм зви­чай­ності?


Борис. Не терп­лю я, як чо­ловік сам на се­бе пле­ще.


Горнов. Та я ж учо­ра влас­ни­ми ву­ха­ми чув!.. Стри­вай, стри­вай!.. Чи не ота Ізмай­ло­ва, котрій я учо­ра ра­див у ку­кол гра­тись?


Борис. Та во­на ж, во­на.


Горнов. Ця ж ме­не ха­мом зве­ли­ча­ла. (Сміється). А терп­кою я здав­ся їй кис­ли­цею: вже во­на про­бу­ва­ла ку­са­ти ме­не з усіх боків, та тільки ос­ко­му на­би­ла.


Борис. Бо ти та­ки учо­ра за пів тієї го­ди­ни наплів обом Ізмай­ло­вим цілий во­рох че­пу­хи. Пе­ред доч­кою так най­кра­ще виз­на­чив­ся, ска­зав їй, що во­на уміє тільки во­ду товк­ти.


Горнов. Ска­зав прав­ду. То ж не лю­ди­на, а кук­ла.


Борис. Але все ж та­ки ка­за­ти та­ке в вічі пан­ночці…


Горнов. Що ж ти вдієш зо мною, ко­ли я хам?


Борис. І батько мій та­ки на те­бе розгнівав­ся.


Горнов. Знаю, знаю! Че­рез те ж я так учо­ра швид­ко і іспа­рив­ся. Він теж шпиг­нув ме­не по-панськи. Поз­вольте мені, ка­жу, прий­ня­ти у ва­ших гор­ни­цях од­но­го зна­ко­мо­го? "Хто ж етот ваш зна­ко­мий?" - пи­тає. "Ваш,- ка­жу,- вре­мен­но­обя­зан­ний Про­хор".- "Для та­ких,- ка­же,- зна­ко­мих у ме­не єсть ко­нюш­ня!" Чу­дак ста­рий! Ну слу­хай, ти ж те­пер тве­ре­зий, то не за­будь, що тобі сьогодні тре­ба де­ку­ди навіда­тись.


Борис (з сер­цем). А, не на­га­дуй мені! Вісім день очей не на­вер­ну­ти, вісім день… я не­на­вид­жу се­бе!..


Горнов. Я оце забіжу ту­ди та її зас­по­кою. Ска­за­ти, що ти сьогодні бу­деш?


Борис. А ко­неш­но! Че­рез півго­ди­ни. Ко­ли б тілько гості швид­ше уби­ра­лись. Я сьогодні з своїми ста­ри­ми діло до­ве­ду до кінця.


Горнов. Ну, цих гос­тей нав­ряд чи ско­ро зди­хаєшся. Тілько ти вже сьогодні не пий!


Борис. А, не зво­ру­шуй ме­не.


Горнов. Ага, не лю­биш? Зас­по­кой­ся, дру­же. Хто з мо­ло­дих лю­дей не впи­вав­ся на своїм віку? Пий, ка­жуть, та ума не про­пи­вай!



ЯВА 5



Входить ста­рий Во­ронов.


Воронов (простяга ру­ку Гор­но­ву). Вы уж ус­пе­ли вер­нуться?


Горнов. Як ба­чи­те!


Воронов (хо­дить по кімнаті, далі зу­пи­нив­ся, хотів щось про­мо­ви­ти і знов за­хо­див). Ли­бе­ра­лы, ли­бера­лы!..


Горнов. Ви ж це про ко­го ка­же­те? Чи не про Ізмай­ло­вих? Ва­ша прав­да… Во­ни ду­же лібе­ральні.


Воронов. Нет-с, я не про них. (Зу­пи­няється про­ти Гор­но­ва). Ска­жи­те, то­го… то­го… Прав­да ли, что вы по­да­ри­ли ва­шим крестьянам до­пол­ни­тельный платеж?..


Горнов. Справж­ня прав­да.


Воронов. Ли­бе­рально, очень ли­бе­рально! (Знов хо­дить). Ссу­ду ка­кую-то, то­же у се­бя отк­ры­ли?


Горнов. Одк­рив.


Воронов. Гу­ман­но й ли­бе­рально! Ну, а я то­го… не отк­рою!.. Слыши­те ли, не отк­рою!


Горнов. Чую, чую. Я не глу­хий! Ви не одкриєте!


Воронов. Да-с, не отк­рою! И шко­ла там у вас?


Горнов. І шко­ла там у ме­не…


Воронов. Но для че­го все это му­жи­ку? Я вас спра­ши­ваю, для че­го?


Горнов. Не знаю.


Воронов. Не знаєте? Нет-с, ви знаєте! Да-с, знаете! И я знаю!..


Горнов. А ко­ли ми обоє знаємо, то зад­ля чо­го ж пе­ре­ли­ва­ти з пус­то­го в по­рожнє?


Воронов. А за­тем-с, что та­ки­ми пос­туп­ка­ми вы разв­ра­ща­ете мне си­на.


Горнов. Не веліть йо­му во­ди­тись зо мною. Пошліть йо­го до Ізмай­ло­вих в на­ву­ку, там він нав­читься у ку­кол гра­тись.


Воронов. Что-с? Вы за­бы­ваєтесь, ми­лос­ти­вый го­су­дарь.


Борис. Я слу­шаю й удив­ля­юсь только все­му то­му, что вы, па­па, го­во­ри­те. Вас эти два го­да так из­ме­ни­ли, что я, пра­во, не уз­наю вас.


Воронов. По­мол­чи, друг! Ми с то­бой пос­ле по­го­во­рим.


Борис. Тош­но да­же слу­шать. (Пішов у свою кімна­ту).

1 ... 11 12 13 ... 16
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"