Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? — спитав Олізар, трохи хвилюючись.
— Не на всі запитання я можу вам відповісти, — сказав князь. — Ваш брат — як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не тратимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.
— Але ж ви володар цього замку! — вигукнув Олізар.
— Я підлягаю законам нашого існування так само, як інші, а може, й суворіше. Зрештою, сьогодні володар я, а завтра хтось із наших вартівників…
— То замок тоді не ваш? — спитав здивовано Олізар.
— Мій, поки дотримуюся правил, — спокійно провадив князь далі. — У своєму помешканні ви не могли не помітити таких собі золотих ґудзиків. Не чіпайте їх, бо вони допомагають нам жити. Все, що говорите ви, чуємо всі ми й навпаки — це вам треба знати також… За переступи в нас карають і не так легко, як ото покарали вас. Всіх, усіх карають!
— І вас?
— І мене, бо моя влада тільки дочасна, як все в цьому світі. Але поки я її тримаю, буду пильно стерегти, щоб всі наші закони твердо виконувалися.
— А хто ви: люди, духи?
— Дівчата, — провадив, мов не чув Олізарового запитання, князь, — це великі наші майстрині. Вони точать дерево, а які чудові речі виробляють! Ви їх побачите згодом, пане. Може, котра з них вам сподобається, то не стережіться, дівчата на те й дівчата, щоб подобатися, і я не заперечуватиму, коли ви збиратиметеся своїм молодим товариством чи зустрічатиметеся з однією з них… Це вам дозволено, і можете не стерегтися.
Він пихнув димом і зирнув на Олізара сумними очима. І від цього трохи чудного погляду Олізар раптом просвітлів: адже де печаль проступає, там б’ється живе серце; де туга з’являється, там розум працює невідмовно, а де розум існує живий, там достеменне є життя.
12
Зайшли Розенрох і пані Павучиха, сіли на лаві біля стіни. Впурхнуло четверо дівчат і зі сміхом порозсідалися й собі. Вступили в помешкання й двоє вартівників, стали по обидва боки дверей як сторожа і позавмирали.
— Один з тих турків був заклятий, — розповів Олізар. — Він кинувся на Івана і ледве його не вбив. Я пішов проти нього зі списом, але він розрубав ощепа шаблюкою. Тоді метнувся на нього старий запорожець Неїжмак. Вони вдарилися шаблями, аж заіскрила криця, і почали шалену січу. Я схопив другого списа, але Неїжмакова шабля вже зчесала голову завзятцеві — був він хоробрий і заклятий, наче чорт!..
Князь скинув головою й уважно подивився до Олізара… Пані Павучиха всміхнулася значуще, а дівчата зашепотіли поміж себе, як листя на дереві. Розенрох сидів похмуро й понуро, наче старий потрісканий пеньок, а вартівники й вусом не моргнули.
— Деякі турки заховалися між вітрила, — розповідав Олізар, — а коли їх звідти витягли, вони впали на коліна і стали невільниками своїх невільників. Тільки вісім невірних з сином Апти-паші втекли в наполовину затопленому човні: дорога їхня навряд чи простелилася далеко…
Помешкання, в якому вони сиділи, було кліттю при замковій стіні. Стіни — з потемнілих дощок, світилися золотими плямами сучки; Олізар сидів на невеличкому услоні, і весло його входило в бійницю, мов у загалерну прорізь. Це було так само, як на каторзі, тільки там не було кліті й оцих дев’яти слухачів — там він бачив тільки карк свого товариша, а спиною чув подих товариша другого. Тут у нього товаришів не було, може, тому, й біль спалахував, наче вітер.
Вітер справді народжувався в глибині степу — в бійницю продувало міцним, сухим продувом. Від цього ворушилася одежа, тріпотіли фалди дівочих суконь, хиталася князева борода й тонка шата пані Павучихи. Вбрання її було настільки тонке, що здавалося, під ним нема тіла, тільки тінь якась ледве означна, з якої виростала голівка із золотими оченятами. Розенрох все ще сидів незрушний, чоловік-пень чи, може, гриб; у нього на порепаній корі, наче два слимаки, — очі; очі ці не зовсім спокійні — горять, світяться, міняться; в них не одна думка, а через це вони незбагненно оживлені. Так, попри все, це були молоді очі, і тим дивніше вони виглядали на тлі кори, серед важких складок ящурячої шкіри.
— Ми полагодили два вітрила, — розповідав Олізар. — і мали вітер по собі. Весело пливли сім днів, було нам що їсти й пити, ми співали й танцювали…
На тій палубі, тільки-но облитій кров’ю, їх — як мурашви. Дув сприятливий вітер, вони знайшли дудки, бандору і кілька свирілей. Сурмили в ті дудки й свирілі; Неїжмак торгав струни бандори, і вона звучала зовсім так, як лютня. Тоді вони, сини землі української, заспівали, як співали ще невільниками. Спів гримів, і подивлялися йому невольники інших народів; і тоді ж таки Неїжмак почав складати ляментну пісню; і називав він Івана в тій думі Самійлом, бо таке було в Івана друге його ім’я; голосно дзвонили струни бандори, голосно й вільно звучав голос Неїжмака; вибите було денце ще в однієї бочки, й вони пили, мочачи вуса, доки не почав хитатися під ногами чардак; били й били підборами, вигецували під завивання дудок та пищалей і під срібний дзвін струн. Кожен танцював свого танця: греки — грецького, венеційці — венецького, а русини гатили гопака. Літала одежа й шапки, стогнав чардак, а над усім плакав і сміявся голос Неїжмака — він співав пісню про їхнє торжество…
Розенрохові очі розгорялися все більше, вітер настирливіше натискав на стіни, завивав десь далеко вгорі, а може, співав; дівчата тулилися одна до одної, дивилися незмигно на Олізара, а йому захотілося раптом скочити, струснути з себе тягар ланцюгів і затанцювати перед цими здивованими очима. Відчув, що п’яніє, що вітер не тільки остуджує йому лице, а наливається в нього, як старе вино; приносить із собою свіжий і сильний дух степу, бо він і є вітром степу, молодим, п’янким та веселим. Несе в собі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.
