Читати книгу - "Французький акцент, Анна Харламова"

   — Стефан… постав келих, друже.
   — А хіба вона не повинна знати, що ти прив’язав себе до цього місця… і звідси нікуди не поїдеш… Тео… треба бути чесним. — Продовжував Стефан.
   Тео зустрівся з моїм поглядом і сумно посміхнувся. Мені заболіло разом з ним. Що йому так болить? Що тривожить? Не одна я приховую свої хвилювання глибоко всередині, але і Тео.
   Марсель посміхнувся, і підвівшись, підняв під пахви Стефана.
   — Нам пора. Дякуємо за гостинність та гарно проведений час. — Марсель подивився на мене і додав: — Лорен, я дуже радий знайомству.
   — Навзаєм, Марселю. — Я щиро йому посміхнулась.
   — Адель, пішли. — Марсель зібрав усіх біля себе і поспішив їх повести через будинок до виходу.
   Попрощавшись з усіма, як це робиться у Франції, ми нарешті залишились з Тео наодинці. Чесно я не знала, як поводитись і він також. Можливо, все б було простіше, якби не слова Стефана. Я не могла запитати Тео про, що говорив його друг, а він… не міг чи не хотів підіймати цю тему. Я розуміла, що краще сьогодні залишити все, як є.
   Почимчикувавши на веранду, я почала збирати брудний посуд. Я чула кроки Тео, але не підняла голови, коли він підійшов упритул і почав допомагати мені. Люди, які ще дві години тому цілувались палко у кухні, зараз поводились так, наче нічого не було. Наче, це все був мій нереально гарний сон. Можливо я б і запевнила себе, що це є так, але я відчувала смак його губ на своїх. І коли він заговорив, я зрозуміла, що той поцілунок був реальністю.
   — Лорен… вибач мою поведінку. Іноді… спогади важкі… і мої помилки… Я…
   Подивившись на Тео, я торкнулась його щоки.
   — Я розумію,… ти ж знаєш… мені і самій було не легко. Тож… тобі не обов’язково мені щось пояснювати, особливо якщо тобі болить.
   — Просто… я… дійсно не зможу поїхати звідси.
   — Я розумію. Це твій дім. Так само, як мій дім у Нью-Йорку. — Цими словами я дала нам обом зрозуміти, що все те, що було у кухні – там і залишиться.
   — Той поцілунок… найдивовижніша річ, яка зі мною відбувалась за все моє життя. — Він торкнувся моєї щічки своїми теплими губами. Я вдихнула аромат його тіла і голова пішла обертом.
   Через мить, ми дивились одне одному у вічі.
   — Для мене це також - найдивовижніша річ… Мене так ніхто, ніколи не цілував… — Зізналась я і мені стало дуже ніяково.
   — Чому ти ніяковієш?
   — Жінці, якій тридцять чотири, розповідати про такі речі… про свій недолугий досвід… соромно. — Я потерла чоло, ховаючись від його пронизливого погляду.
    — Недолугим був твій чоловік і його дії. — Тео схопив моє обличчя у долоні, і дивлячись у вічі, додав: — Ти та, яку я хочу знову і знову цілувати. — Його губи вп’ялися в мої і я застогнала. Язик Тео увірвався у мій рот. Знайшовши мій язик, він зваблював, підштовхував до таких самих неприборканих дій. І я піддалась. Цей цілунок захопив мене у полон… солодкий, тягучий та до болю необхідний мені. — Сhérie… chérie…
   Ми важко дихали, коли нарешті змогли відірватись одне від одного. Тео посміхався і на його щоці знову з’явилась та сама, зваблива ямочка. Я не втрималась і торкнулась її вказівним пальчиком.
   — Твоя ямочка… мене зваблює… — Я посміхнулась. — З тобою я занадто відверта. — Засміялась я.
   — Це приємно. І я щасливий, що я той з ким тобі легко. — Тео торкався мого волосся і дивився мені у вічі, а я тим часом розуміла, що стала дуже-дуже вологою. Таке зі мною теж вперше.
   — Тео… що нам робити? Я поїду… ти це знаєш.
   — Знаю. Але знаю і те, що я не можу не думати про тебе,… не можу не фантазувати… і бажати тебе. — Він знову поцілував мене міцно і з натиском, доводячи тим самим, правдивість своїх слів.
   Ми цілувались довго та шалено, забуваючи про те, що нас раніше зупиняло. Зараз нам було добре, правильно і надзвичайно приємно.
   Руки Тео блукали моєю спиною,… губи цілували палко та в якісь мірі дико, і це мене захоплювало та давало зрозуміти, чого я можу не пізнати, якщо опиратимусь власним бажанням. Проте, страх – мене знову стиснув в своїх лещатах, і я прокинулась від неймовірно солодкого сну.
   — Тео, я не можу… Я бажаю бути з тобою більше всього на світі і це така ж правда, як те, що мене звуть Лорен, але…
   — Я знаю… в кожного з нас є те, що нас зупиняє, але ж це несправедливо. — Він торкнувся чолом мого чола і важко зітхнув. — Лорен,… я так тебе бажаю. Я хочу провести з тобою не одну ніч… і не один день… Я закохуюсь у тебе.
   Він подивився в мої очі і я щиро та відверто відповіла:
   — І я закохуюсь у тебе, Тео.
   Тео нахилився, і посміхаючись, торкнувся моїх губ. В цьому поцілунку були всі наші почуття, все, що ми відчуваємо одне до одного. Я ніколи не забуду цього. У мене ніколи раніше цього не було, а тепер я найщасливіша і водночас нещасна, бо я не зможу бути з ним.
   До першої години ночі ми сиділи під відкритим небом і цілувались до болю в губах. Нам було добре. Ми були щасливими.
   Коли ми увійшли до будинку і попрощались до завтра, кожен з нас забрав з собою часточку цього прекрасного вечора, який змінив нас назавжди.
   Лежачи в своєму ліжку і насолоджуючись ароматом трав, які приніс із собою легкий вітерець у моє вікно, я згадувала аромат Тео. Він і є мій Прованс. Я знаю, що він моє кохання, те справжнє та єдине, на яке я так чекала. Проте, я не можу зруйнувати його життя своїми проблемами. Це буде не чесно.
   Я перевернулась на спину і намагалась заснути, але як можна міцно дрімати, згадуючи умілі французькі поцілунки, які вихоплюють кожного разу з обіймів Морфея.
   Цікаво, що на нас чекає сьогодні? Як Тео буде поводитись? Як я буду себе поводити? Чи випаде нам ще можливість цілуватись, як це було сьогодні? Я не знала, але знала, що я змінилась. Змінилась назавжди.