Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Заходимо до ресторану та займаємо перший вільний столик. Навколо нас метушиться молодий офіціант: подає меню, пропоную карту вин. Я відмовляюсь від неї та ввічливо кажу, що трішки пізніше зроблю замовлення. Офіціант усе розуміє та тихесенько залишає нас наодинці. Роздивляюсь навколо, крім нас відвідувачів більше нема. Це недивно, на годиннику лише восьма ранку.

Спостерігати за Поліною справжнє задоволення. Я починаю це розуміти з кожною новою секундою все більше й більше. Сьогодні в мене запланована ділова зустріч. Я її так довго й болісно влаштовував. Декілька тижнів тільки те й робив, що думав про неї, розроблював цілу стратегію, а зараз зовсім про все забув. Мене це не дратувало, просто хотілося зрозуміти, чому саме ця маленька зводить з розуму? Як можна так зосереджуватися на людині, яку зовсім не знаєш? Мозок остаточно вирішив мене залишити? Чи це криза середнього віку, в яку я ніколи раніше не вірив?

- Тут усе таке дороге, - тихо промовила Поліна. Я помітив, що вона від смутку закусила губи. Зупиняю на її вустах погляд довше аніж потрібно. Відчуваю на своєму язику фантомний присмак маленькою, у скронях починає болісно стукати кров. Я занадто сильно напружився.

- Не дивися на ціни, це вже мої клопоти, - голос немов не мені належав, глухий такий та ще й хрипкий. Відкашлявшись, я дістав свій телефон.

- Але я так не можу, - маленька відклала убік меню та схрестила руки на грудях, начебто намагаючись відсторонитися від загрози, захиститися.

- Припини. Ти хочеш їсти. Якщо твій татко не може попіклуватися про свою доньку та нагодувати її, це завдання я візьму на себе. Обирай усе, що забажаєш. Тут чудова кухня.

Поліна декілька секунд просто сиділа та кусала губи. Мабуть, подумки зважували всі «за» та «проти». Вона побоювалась мене, тому й не наважувалася миттєво приймати рішення. Але, схоже, що відчуття голоду змусило її знову взяти до рук меню.

Я спостерігав за тим, як блакитні очі дівчинки читають склад різних страв та відчував тремтіння у кінчиках пальців. Тепер я все більше став схожим на одержимого, аніж на залежного наркомана. Треба якось відволіктися, тому я дістав з кишені пачку цигарок.

- Не проти?

- Ні, - дівчинка ледве помітно посміхнулася, але арктичний лід все ще обпалював своїм шаленим холодом. Я ніколи раніше не бачив людей з таким незвичайним та глибинним поглядом. Поліна схожа на дитину, але її очі нібито дісталися від дорослої людини. Ця гра контрастів розбурхувала мене, оголяла нерви та безпощадно знищувала, змушувала робити кожну нову затяжку. Мені подобалося це відчуття ходіння по краю, але не знаю, наскільки ще мене вистачить. Учора я якось не надав значення погляду Поліни, зараз розумію, наскільки це нерозумно було з мого боку. – А можна мені овочевого супу та вишневе тістечко? – маленька соромливо подивилася на мене.

- Можливо, ще щось? – я випустив дим угору. – Чай? Сік?

- Ні, я й так сьогодні вже випила велику чашку кави, - вона посміхнулася, а потім раптово стала похмурою, немов згадала щось дуже неприємне.

- Добре, - я покликав офіціанта.

Поки готувалося замовлення, я встиг викурити другу цигарку. Поліна відчувала себе ніяково поряд зі мною, я це зрозумів на ментальному рівні. Вона не дивилася на мене, постійно розправляла невидимі складки на білосніжній скатертині. Це тішило мене, але в той же час викликало якусь невизначену гіркоту, немов би мені повинно бути не все одно, які саме емоції викликаю у дівчини. Цигарка ніяк не допомагала відволіктися. Легені наповнювалися отруйним димом, а мозок продовжував концентруватися на новому об’єкті мого раптового божевілля.

- Які в тебе стосунки з батьком? – це питання турбувало мене, хоча по суті, плювати я повинен.

- Вибачте? – Поліна стрепенулася та подивилася на мене. Удари серця пришвидшилися, а в голові утворилося таке дивне відчуття легкості, немов після глибокої затяжки кальяну.

- Судячи з того, що трапилося вчора, твої стосунки з батьком не дуже теплі, - я загасив недопалок та хотів дістати вже третю цигарку, але вирішив, що дівчинка достатньо надихалася нікотином.

- Не знаю. Раніше він так не вчиняв зі мною, - Поліна знизала плечима та опустила погляд.

- Вчиняв, - проговорив я, а маленька знову подивилася на мене, але тепер у її погляді відчувався подив та нерозуміння. – Татко твій вже давно грає?

- Так, - її голос прозвучав глухо.

- Він вже пропонував тебе нашим спільним знайомим. Ти вцілила лише тому, що тих людей цікавили виключено гроші, - це була правда. Сергій – мій колега по бізнесу, колись позичив Андрієві гроші. Якось Сергій мені розповідав, що йому хотіли запропонувати якусь дівку. Я тоді не надав цьому значення, хоча вже тоді Андрій був і моїм боржником.

- Не може бути, - очі Поліна наповнилися сльозам, а той холод, що вже увірвався в мою кров досяг серця, схопив його, обгартуючи болючим морозом. Не треба було цього казати.

- Послухай, - я наблизився до маленької та накрив її долоню своєї рукою. – Не переймайся, життя та ще стерво, я це з власного досвіду знаю. Я лише хочу, щоб ти усвідомила, тепер у тебе є захист.

- Чому ви усе це робите? – її голос тремтів разом із тим щось затремтіло в мене у грудях.

- Що саме? – я насупився.

- Привезли сюди, кажете про захист, - Поліна обережно вивільнила свою руку та сховала в себе на колінах.

- Я роблю це, тому що хочу.

Розмова була перервана появою офіціанта.

- Ваше замовлення, - на стіл обережно поставили тарілку з супом, а поряд маленьку тарілочку з тістечком.

- Дякую, - Поліна подивилася на свій сніданок, а я по очах зрозумів, що вона дуже голодна.

- Смачного, - я поставив тарілку з супом поближче до дівчинки.

Поки маленька снідала я повинен був зателефонувати та заспокоїти всіх щодо запланованої зустрічі. Стоячи на ґанку ресторану, я знову закурив та зателефонував своєму помічникові та кращому другові – Михайлові.