Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Габріель, де тебе чорти носять?! – Мішка як завжди кричить у слухавку. Істерик.

- Я скоро буду в офісі, - затягуюсь.

- Та коли? Я до тебе додзвонитися ніяк не міг. Мабуть, вже з Ольгою був?

- Ну був, - мені чомусь смішно.

- Серйозно? Я на неї дивлюся та щось не бачу посмішки. Зазвичай вона сміється увесь день, якщо напередодні ти до неї приходив.

- Я трішки переборщив у неї та ліг спати, - сміюся.

- О! Тоді зрозуміло. Ти тільки прокинувся?

- Ні. Вже давно не сплю.

- Тоді де ти? Я дзвонив у «Персефону», там відповіли, що тебе нема. Габріель, що коїться? Іноземні партнери вже скоро приїдуть до нас в офіс, а ти поводишся так безтурботно, як у часи свого бурхливого роману з Софією, - Міша замовк, зрозумівши, що перетнув заборонену межу.

Мене всього пересмикнуло лише від однієї згадки цього імені. Посмішка миттєво сповзла з моїх вуст, а рана на серці, яка повинна була вже давно затягнутися, знову заболіла.

- Здається, ми це вже обговорювали, - мій голос прозвучав погрозливо.

- Пробач, друже, я не хотів. Так коли на тебе чикати? Я розумію, ти тут у нас головний, але все ж таки.

- За годину буду, - завершую розмову, викидаю недопалок у смітник та повертаюсь у ресторан. Поліна вже закінчила з супом, а тепер намагалася впоратися з тістечком. Вишнева начинка забруднила її пальці та торкнулася підборіддя. – Як ти? Смачно? – я сів на своє місце.

- Дуже, але ця начинка, - маленька тягнетеся до серветок, але я завадив її, стираючи великим пальцем з підборіддя солодке. Поліна завмирає. Її очиська від подиву стають ще більшими. Дивлюсь на свій палець, а потім облизую його. Смачно, але справа тут зовсім не у начинці.

- Чудовий десерт, - я не зовсім зрозумів, що мої слова прозвучали двозначно, але щоки Поліни миттєво спалахнули ніжним рожевим рум’янцем. – Не хочу тебе квапити, - мій голос звучить чужерідно, але я намагаюся узяти себе в руки. – Мені потрібно вже їхати на роботу.

- Так, звісно, - маленька швидко з’їдає тістечко та витирає руки серветкою.

Я залишаю за сніданок більше, аніж потрібно та веду маленьку до своєї машини. Не хочеться відпускати дівчину, але справи не чекатимуть. Душею оволодів смуток. Габріель, припини! Зберися! Ти чоловік, врешті-решт, а таке відчуття, ніби тобі тільки нещодавно виповнилося вісімнадцять!