Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Чаротворець обережно звівся на ноги, цідячи прокляття крізь зуби, і провів поглядом трійцю студентів, доки вони не зникли за загорожею. Тоді пробурмотів щось собі під ніс, потер роздерту щоку і поплескав по навершю ціпка. Артефакт склався — тепер він міг би вміститися в торбинці маестри Альвіанні.

Канре вирішила, що зараз саме вдалий момент, щоб зникнути. Сутінки падали стрімко, отож вона стане тінню в парку і щезне, поки Жаррак зайнятий закривавленим носом, розсіченою губою, і хтозна, що йому ще розбили. Здоровий глузд підказував: служці не варто турбуватися про те, як з’ясовують стосунки молоді чаротворці з високими титулами й гарячими головами.

Дівчина обережно відступила в тінь, проте щойно сутичка згасла, тиша впала, а сухе листя та гілочки під ногами Канре видали звук, який засвідчував її присутність.

Жаррак Прест не міг не почути. Мить — він озирнувся. Ще мить — палиця в правій руці знову стала довгим, тонким ціпком.

— Хто тут? Стояти! — крикнув він, наближаючись широкими кроками.

Дівчина поривалася втекти — але куди втечеш від чаротворця?

— Я служниця пані Альвіанні! — гукнула у відповідь, бо ім’я маестри було найкращим щитом.

Прест підійшов швидко, і лице, позначене кривавими слідами бійки, вже втратило загрозливий вираз.

Канре опустила голову, щоб не зустрітися поглядом із Жарраком.

— Ти що тут робиш? — здивувався він. — Відповідай.

— Я приходжу в закинуту частину парку іноді. Маестра дозволяє, — мовила вона відверто, бо інші ідеї виправдань у голові не звучали як свідчення невинного вечірнього променаду.

— Не дуже приємне місце для прогулянок, — зауважив Жаррак. — Ще й для самотньої дівчини… Виходить, ти все бачила. Здається, мені не щастить на нових однокурсників, правда ж?

Канре завагалася з відповіддю. Не могла ж вона назвати бовдурами високорідних. «Але вони бовдури», — подумала, пригадуючи, як Мерселлі та двоє інших накинулися на одного Жаррака. Та й сам він бовдур, що якоїсь синьки так гонористо поводився.

— Оскільки пора вже пізня, а моїм обличчям можна хіба когось лякати, думаю, ми найперше підемо до дому тітоньки, і ти промиєш мені рани.

— Як скажете, маестре.

Дівчина піймала себе на тому, що так судомно схрестила руки на грудях, аж порушила рану. Мить — і волога від свіжої крові тканина почала липнути до шкіри. Пляма на рукаві розросталася — помітив її й Жаррак.

— Казав же тим бовдурам, що не можна розкидатися бойовим чаром! — простогнав він. — Зачепили? Дай погляну.

— Ні, маестре. Це я на роботі порізалася, — відказала Канре, певна, що чаротворці не особливо стурбувалися б, якби її зачепили. Чи поранили. Чи вбили.

— То давай я зараз підлікую тебе, а ти промиєш мої рани. Бо сам зцілитися не можу, та й не бажаю, щоб ти тут сплинула кров’ю. Згода?

Дівчина покивала, хоч хто-хто, а панич не мав би питати її згоди. Тоді вона розстебнула три ґудзики на зап’ясті, відгорнула рукав сукні вгору і розмотала ганчірку, котрою пані Манно обв’язала її рану. Запах настійки, якою просочилася пов’язка, до вечора став кислим і вдарив у ніздрі. Кров пройшла наскрізь і забарвила її в брунатне.

Канре засоромилась і хотіла сховати руку. Проте Жаррак лише усміхнувся, оглядаючи рану:

— Це неважко. І не боляче.

Він стиснув ціпок і шепнув щось невловне. Тоді підніс навершя до порізу — срібне світло сіпнулося, як павутина, виткана просто з повітря.

Дівчина зціпила зуби: це вперше чаротворення відбувалося так близько.

Замиготіло в очах. Шкіру пекло й щипало, а срібні нитки схрещувались і сіткою падали на рану.

Інстинктивно дівчина чекала вогню, печіння, опіку, та все урвалося швидко: світло згасло, топлячи силует маестра в сутінках. Зник і біль.

— Справу зроблено, — відказав Жаррак. — Усе, тепер можеш сахатися від моєї скривавленої пики.

Канре так сторопіла, що розгубила слова подяки. Але темрява сховала її усмішку: наївний цей маестр, якщо вважає, що слугу можна злякати розбитим лицем.

Розділ 3. Щось не те

Кілька днів після випадкової зустрічі з Престом Канре обв’язувала руку марлею і не знімала її весь день. Вона не хотіла, аби пані Альвіанні, Юонна чи будь-хто інший помітив, що глибокий поріз зник, не залишивши по собі нічого. Раптова добрість Жаррака знову застала її зненацька, як застає сніг у середині жовтня чи стрибки цін під час довгої зими. Химери його віннського виховання? Хтозна. Господиня більше не згадувала про розбиту пудреницю, проте завантажила Канре роботою так, що тій перехотілося думати про будь-що інше.

У повітрі стояли спека й передчуття біди. Про загрозу війни говорили всюди. І про те, що королівські чаротворці вирушають на переговори, а правитель Ліру достеменно збирає свої війська біля кордонів. Бо хто тримав Свічку, тому відкривалися найкращі торговельні шляхи з Суланною та Терецці, а звідти рукою подати й до Аміраті. Тож, певна річ, тримати Свічку хотіли лірці.

Усі знали: поки не оголошено війни, війська в прикордонні — це радше засіб похизуватися чи збудити страх. Після перемовин між правлінцями часто-густо все вирішували дуелі. Найкращі, найсильніші, найталановитіші — чаротворці з обох сторін збиралися разом і стикалися в смертоносних сутичках, вирішуючи долі країв, на котрі посягали їхні правителі. За перебігом дуелей спостерігали з затамованим подихом, бо ж якщо чаротворцям не вдавалося придушити конфлікт, розгорялася справжня війна. А вона вже несла смерть не кільком високорідним, а тисячам вищих і нижчих у лавах армії й поза нею.

Подейкували, в давнину не було вишуканих оцих правил — варвари винищували один одного й усе, що стрічалося їм на шляху. Та нині повнокровні війни спалахували рідше, а якщо котрогось д’Олена чи Преста розривало на полі бою навпіл, аж кров порскала увсебіч, то простолюд не бачив у