Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

старого лісу, а кінця їх дороги не було видно. Старалися йти якнайтихіше, та не раз і не два хруснула голосно суха гілляка під ногами. Тоді завмирали на місці, здержували віддих і довго надслухували. Ще на полянах, то хоч землю під ногами бачили, але в лісі — як у темниці. Ледве на крок розрізнювали пні дерев. Не один раз сперечалися за напрям. Зварич пробував доказувати по моху на деревах: звідки мох — там і північ, але це йому чогось не вдавалося.

— А я вам кажу, що туди, — говорив з переконанням ополченець.

— Звідки знаєте?

— Бо чую.

Він не знав дороги так само, як і Зварич, але інстинкт дитини природи вів його за руку цілий час на захід. Той сам інстинкт здержував перед невидними колодами чи обривами. Тільки один раз звів його. Полетів старий за Зваричем комітьголов у якусь яму, що ледве кості позбирав. А шапки таки не знайшов. Упала десь по дорозі, як котився вниз, і не дала себе відшукати. Так і простоволосий пішов далі.

Щодо напряму мандрівки, Зварич мав нагоду переконатися, що добре йдуть.

Підійшли були на край горба.

— Хтось вогонь палить,— шепнув Зварич і показав старому.

Ополченець придивився і покрутив головою.

— То не ватра. Воно виглядає на згарища хати.

— Або моста,— догадався стрілець.— Тепер уже знаю, звідки той великий гук. То наші висадили міст.

— Може бути... Ая-ая. Правду кажете. А балки ще досі тліють.

— Значить, добре йдем, бо ріка надолині.

— Богу дякувати, добре.

Зваричеві було трохи ніяково, бо найдалі півгодини тому сперечався зі старим, що він зле показує. Хотів конче йти в противну сторону, бо був би присягнув, що там захід. Після того вже не противився, коли старий вибирав напрям...

Була, може, перша по півночі, може, й далі. Зварич, хоч і мав годинник, не заглядав до нього. Яка різниця в таких випадках, чи то перша година, чи друга, чи пів третьої.

Головна річ — скільки дороги за ними, а скільки ще перед ними. Скільки її було за ними — чули по змучених ногах та по устах, спечених вітром і гарячкою. Чимраз довше спочивали, чимраз коротше йшли.

Зокрема, ополченець ледве тягнув за собою ноги.

— Ой, недовго я вже буду з вами йти,— говорив на останнім відпочинку. — Ноги — як олов’яні, а в крижах ломить як би дрючком перебив.

— Тихо! — зловив його за руку Зварич.— Чуєте?..

Від сторони річки доносився до них якийсь гамір Немов більша гурма людей балакала між собою.

Москалі?!..

Австрійці?

Москалі — неможливо. Адже не могли за півночі посунутись так далеко вперед, щоби вже тут так голосно балакати. Швидше це австрійці, в такому разі це вже далеке запілля, коли так свобідно розмовляють.

— Ходім надолину,— квапився Зварич.— Ану ж то наші!

Ополченець набрав відразу сил. Десь як дим щезла його смертельна втома.

Такі були певні своїх, що навіть не старалися тихо сходити. Зварич щораз підбігав і наглив товариша.

— Ей, коби мені твої літа! — бурмотів старий під носом.— Не штука з такими ногами.

Але поспішав як міг.

Надія добитися врешті до своїх порушувала його ноги далеко більшим успіхом, як їх порушував страх перед полоном.

Ліс переходив у корчі, що кінчилися при самім шляху. Дійшовши до краю лісу, пристанули і вслухувалися в гамір. Ішов він як би з другого боку ріки, бо змішувався по дорозі з плюскотом води.

Як не наставляв вуха Зварич, як не старався зловити бодай одно слово, нічого крім гамору не зловив. Але присягнув би, що люди там, за рікою, говорили по-українськи. Мало того. Ясні, молоді голоси давали йому певність, що це стрільці.

— Ви ждіть тут, а я підійду ближче! — сказав до ополченця і без надуми перебіг дорогу та опинився над берегом ріки. Ріки вже, а не річки, бо вона багато різнилася від тої, яку покинув під Верецькими. Видно, приймала якісь допливи по дорозі...

На другім боці чорніла більша громада людей. Зварич надслухував...

— Перфецький! — гукнув хтось сильніше, і Зварич мало з радости в воду не вскочив.

Свої!.. Перша чета!..

— Гоп-гоп! — крикнув на ціле горло.

По другім боці стихло на мить...

— Хто там такий? — відгукнувся хтось.

— То ти, Федьку? — спитав радісно Зварич.

— Петро?! Ти як там дістався?

Далі не чув, бо голоси сколотилися знову. Аж залунав голос сотника.

— Слухайте, Зварич, чи до вас можна перейти? Зварич так само знав, як і вони, але, не надумуючись, притакнув:

— Можна, можна. Берег рівний, і не виглядає, щоби було глибоко.

Так був урадуваний несподіваною зустріччю, що й не подумав про те, чи випадало дораджувати на перехід ріки вбрід.

По другім боці гурт заметушився.

Одна по другій чорні постаті входили в воду і гусаком простували на цей бік.

Почувся сильніший плюскіт води і накликування.

— Вважати! Трохи направо. Яма!..

— Тримай, тримай, бо впаду.

Врешті перші підійшли до Зварича. Черник, Перфецький, Зелений, Мацюрак.

Вилізали на берег і гупали ногами до землі так, ніби це могло обтрусити з них воду. Мокрі були по пояс.

— Бодай тебе дідько взяв з твоїм «неглибоко»,— привітав Зварича Черник.

— Не штука йому. Стоїть на сухім, а ти лізь у зимну воду,— нарікав Перфецький.

Зварич не відзивався, бо бачив, що справді трохи завинив. Може, кількадесят кроків далі був ліпший брід.

Саме до берега причалював Качур.

— Подайте руку котрий, бо не вилізу,— сказав до тих, що вже були на сухім.

Зварич кинувся на підмогу, але спізнився. Качур станув на якийсь камінь, посовгнувся і пішов з головою в воду.

— Маєш тобі,— почувся ззаду голос «вуйка» Леонтинського.— Пропав хлопець і два наплечники.

Але хлопець не пропав. Швидко станув на ноги і виліз на берег. Виглядав так, що жаль було дивитися. З казанка, плаща і з наплечника цюркотіла вода, а Качур тільки порскав і стріпував руками.

Врешті обернувся до Зварича:

— То через тебе, маркиранте, та ціла біда.

— Чому?

— Бо якби не твій проклятий наплечник, то я не впав би.

— Як то — мій наплечник?

— Він ще дурного вдає.

Леонтинський вже видихався і забрав слово:

— Пан Качур з огляду на малий об’єм свого наплечника зволили забрати ще й ваш.

— Справді?! Качур, слово даю, ти є порядний