Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

розміщені дуже близько одно від одного. Обличчя було довге й коряве, ніби його хтось поколупав чимсь тупим або попік раз коло разу. Ніс був довгий і трохи звернутий набік, через ліву брову йшов рубець, і брова складалася ніби з двох половинок. Він чомусь часто потирав ліве око, хоча воно в нього було цілком здорове. Це була проста звичка, характерна для нього. Увесь вигляд його був вигляд дужої і самовпевненої людини, для якої не існувало ніяких сумлінь або вагань.

Поки Гай міркував над тим, до якої кляси суспільства можна було б залучити подібну постать, потяг ішов далі, на обрії вже розвиднювалось, і сірі присмерки починали пролазити в темний вагон. Товариші його спали над головою на покрівлі, а Гай сидів і дивився на чорний силюєт свого несподіваного гостя. Нарешті гість заговорив знову, майже прогавкав:

– Вибачте, що вдерся! Місця на двох вистачить. Втомився йти. Вчасно вскочив. Добрр…

Далі Гай не дочув, бо все кінчилося якимсь ричанням і вигуком. Чоловік замовк, ніби він сказав велику промову і тепер його ніщо не може примусити продовжувати. Але Гай, здивований його заявою, не зважаючи на те, що той мовчав і, очевидно, не мав наміру розмовляти, все ж таки запитав:

– Хіба ви йшли пішки?

– Ет, чррт, – видерлося якесь прокляття з рота його сусіди. – Їхав! Їхав у потязі в вагоні… Чрррт…

І чоловік потер лівою рукою ліве око, ніби вся лють ї вся причина його незадоволення сиділа йому в оці.

Очевидно, він чогось не договорював і не хотів про це говорити. Гай більше й не силкувався його розпитувати. На це й не вистачало часу, бо потяг уже підходив до станції, про що сповістив гудок паровозу. Коли потяг зменшив швидкість близько станції, таємничий гість Теодора, не промовивши ні слова, несподівано зіскочив з вагона на колію і зник.

Теодора Гая трошки здивував такий звичай виходити з потягу та дякувати за проїзд. Він швидко підійшов до дверей вагона і, виглянувши, побачив, як чорна постать незнайомця спустилася з насипу і нарешті стала маленькою чорною крапкою в далині.

Гай все ще замислено дивився в ранковий присмерк, міркуючи над тим, хто був його гість і які наміри ховає він під машкарою свого подзьобаного обличчя. Сільським парубком він не міг бути, це одразу можна було відчути, побачивши його руки та безцеремонне поводження. Бандит? Контрреволюціонер? Якого ж біса він роз’їжджає сам з ціпком, бандити ж бо тепер купи держаться. Просто міщанин, переодягнений в сільський одяг? Не добереш. Коли б Гай мав змогу, він напевне непомітно пройшов би за цією людиною, простежив би, що вона робить, довідався б, про що думає.

Скільки є на світі людей, і кожний з них заховує свої почуття, свої таємниці. Може, він убивця або злодій, і ми так само поставимося до нього, як і до чесної людини. Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввічливо посміхнутися або навіть стиснути руку, як найкращому приятелеві.

Скільки невідомого заховує кожне людське обличчя, яка трагедія може бути за нам, яке щастя і яка зловісна та холодна лють!

IX

Розділ історичний

Село тієї доби, що її ми змальовуємо, мало свої особливі звичаї та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебільшеним, а постаті тодішніх селян не наводили б на думку, що їх вигадано, бо справді вже давно не існує тих мрійливих пейзан, до яких звикли читачі, а тим більше заклопотаний обиватель.

Село Зігнуті Вільхи, куди їхав з товаришами Теодор, знаходилося від залізниці на відстані приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лісом і з другого – широкими ланами, випасами та луками. Від містечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, ніж залізницею, але дістатись до нього залізницею було легше навіть і тієї пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залізницею було дешевше.

Після майже безсонної ночі Гай з товаришами розвантажили на станції вагон і, найнявши воза, вирушили на село. За кілька фунтів солі місцевий дядько згодився їх одвезти. Тепер вони їхали, збиваючи куряву на широкій дорозі, що вела до села.

Поки вони поралися з своїми клунками на станції, поки знайшли воза, сонце здорово стало припікати і розпочався теплий та важкий їхній трудовий день.

Один з товаришів Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з міткою на носі від окулярів, слюсар заводу Антін Яновський, або просто Антошка, як його звали всі товариші, тепер весело чмихав і потирав руки, оповідаючи про те, як багато вони привезуть на завод різної їжі. Інші товариші теж перебільшували свої сподівання, але, схаменувшись, починали сміятися й говорити, що навряд чи вдасться проміняти ввесь вагон на одну цибулю.

Так доїхали вони до перших хат села, і тут Петро Пустовійт, товариш Гая, виміняв сіль на буханок хліба й шматок сала, бо вся компанія дуже хотіла їсти. Після сніданку почалося блукання від хати до хати, яке більше скидалося на справжнє жебрацтво, ніж на обмін, що за нього в свій час так розпиналися синдикалісти.

Ніщо так не принижує людину, як жебрацтво. Ніщо так не вражає людину, як незадоволене прохання шматка хліба. Нема нічого ганебнішого, як не підтримати людини однієї з тобою кляси. Здавалося, що робітник і трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рівні, але через розбещеність деяких шарів села в той час робітник, що потрапляв на село, відчував себе справжнім жебраком. На нього дивилися так, як на дармоїда, як на ворога, що зазіхає на селянське добро.

Селяни або презирливо відмовлялися від речей, що їх пропонували робітники, або в кращому разі пропонували саме те, що їм було непотрібне, і звичайно в мізерному розмірі.

В той день на селі Зігнуті Вільхи було храмове свято. Майже всі були вдома, і це, до певної міри, полегшувало обмін. Робітникам щастило на кілька хат проміняти яку-небудь річ.

Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.

– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!

Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.

– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.

– От коли б цим мантачем відмантачити