Читати книгу - "Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова"

— Ви, жовтоблакитники, ви хочете війну далі робити, — не дасте порядним людям і полежати. Кидай зброю, такі сини!

Матюхан, презирливо, — щоб ти не попробував зараз тої зброї. Минулося вже ваше, дезертири, воїнство христолюбиве, російське!

А сам за рукав Моренка тягне притьмом:

— Ходім до скверу. Бачиш, утихомирилося вже.

І дуже цікавий підходить до скверу. Там кільканадцять тіл темніє на траві. Не знати, чи такі відважні, чи п’яні.

— От тобі, — каже Матюхан, нагнувшись над одним, — от тобі й смерть. Чого ж її боятись?

І не дивиться на мовчазного, глибоко затривоженого Моренка.

Дивиться жовтим поглядом у важке, гнівне небо, що мутно відбиває в собі заграву великого міста, і вхлинає вистріли, невмовчні, нав’язливі, настирливі вистріли...

Смерть підлітки тоді скрізь відчували. Учились арифметики, перелічуючи прізвища забитих на шпальтах газет. Знали мови з гострих військових команд чужоземних відділів. Географію Європи знали з пожарищ і битв. Знались на марках рушниць краще, ніж на поштових марках. Довкола шпиталі були переповнені — багато воєнних калік ходило вулицями, і повно було жінок у чорному, що йшли, не зводячи очей. Ворожі крейсери робили напади на порт, а щоночі в місті ждали нальоту цепелінів. Прибережні міни зривалися з ланцюгів і вибухали на пляжах, нищучи здивованих і цікавих купальників.

Вуличками підійшли Моренко й Матюхан до домівки «Січі» — колишнього російського гімнастичного товариства. Бігом побігли на збірку.

У залі, широкій, як манеж, і високій на два поверхи, по посипаній піском підлозі маневрувала чота «Січі» — селянські сини й діти передмість, молоді бухгалтери і гімназисти.

Командував студент, захриплий, трохи присадкуватий, сіроокий і неспокійний, як розлючений кіт.

— Двійки – вбік!

— Двійки – взад!

— Позір!

«Пузир» — передражнив глухий голос за спиною Моренка — то був Матюхан, вічний протестант, він не любив цеї команди.

У глибині зали вправ стояло двоє російських старшин, гусари-охтирці в мундирі, у червоних штанях. Придивлялися, базікали по-московськи знедбала...

Вправи були скінчені, студент зоставив січовиків на позір із вирівняними рушницями. Дивився в їх напружені лиця, читав голосно про бойовий чин гуцульського скорострільника Звіра, що сам один відбився від чоти москвинів. Читав твердо, голосно: росіяни в кутку принишкли, слухали.

— І так буде з нами – нас небагато, але ми переможем. Бо ми будуємо велетенське діло — Україну. То як новий світ! І він нас держить. Скінчив і глянув зимно на чоту, на Моренка, що рум’янів на правім крилі, тримаючи прапор.

«Вже воскресла» — Моренко, заспівуй!

Хор ударив гімн сухо, маршово, швидко. І тоді студент обернувся до російських старшин у кутку. І пішов. Ішов блідий, погрозливий, невисокий в порівнянню до гусарів. Моренко зблід. Співаючи, не відривав очей від начальника, та й уся чота дивилася йому вслід. Це ж Росія там була в кутку, ще недавня деспотка, ще до сьогодні пані.

Студент був уже близько від старшин. Сказав щось, і раптом рука його поповзла до кишені з револьвером. І тоді руки охтирців зірвали шапки, російські старшини випростувались на струнко.

На струнко перед українським прапором! Моренко чув, як у ньому все задзвеніло від несподіваної хвилі радощів...

Гімн скінчився.

— Моренко, Матюхан, Нанушко і ви троє, — сказав студент по збірці, — зостаньтеся, будете потрібні до справи.

— Не інакше, як червону гвардію обеззброювати будем, — говорив Матюхан, ідучи з січовиками до канцелярії. — Знову відберем друкарню. А може, і ще шо буде, га, Моренко?..

І, проходячи коло великого вікна, звідки грало вогнями велике місто, підморгнув ніби і своїм думкам. — Но, збирайтесь хлопці, поїдемо, — сказав їм студент у напівтемній канцелярії.

Мала лампка освітлювала план міста і його всі артерії — вулиці. При цій лампі нахилилось сім голів. Були майже дитячі, але поважні. Справа проста, повторювали в думці слова студента.

— Справа проста, — повторював собі Моренко, уже тоді, як загуркотіла автоплатформа під вікном і треба було йти. Ще йдучи через темну залу, студент кінчав їм пояснювати: на передмісті тайна нарада комісарів з Петербурга, від Леніна, щоб приспішити виступ місцевих більшовиків. Тепер поки були ще добре неорганізовані, невідділені як слід від інших російських здорові українські частини, це було б катастрофою. Український військовий Комітет не виступає ще проти більшовиків, але воєнна нарада червоної гвардії мусить бути перервана.

— Зрозуміло? — сказав тихо, але гостро студент.

І всі рушили. Мовчки на ходу прив’язували гранати до пояса.

— Це вже не роззброювання, —буркнув до Моренка Матюхан і поліз на платформу перший.

— Це треба зробити для України! — сказав, нарешті, студент до своєї шістки й замовк.

Моренко, спинаючись з рушницею на авто, раптом побачив легкий виблиск прапора, застромленого в брамі касарні: блиснули йому в світлі ліхтарень усміхнені й блискучі барви, як на прощання.

— Третя станція Фонтанів! — пошепки сказав студент до шофера. Але Матюхан почув це і штовхнув ліктем Моренка:

— Там тебе сьогодні викинули, чоловіче, щоб ти на смерть розбився, пам’ятаєш?…

І це слово «смерть» сьогодні вже втретє шпигонуло думки Моренка. Не хотів про неї думати, зосереджуватися...

Їхали дуже швидко. На Французькім бульварі загасили вогні авто. Тут починалися надморські передмістя. Вздовж шести кілометрів виасфальтованого бульвару росли матолії, пінії, агави, струнчилися кипариси. Місяць був за хмарами, але світив, і в тім його жеврінні виростали фантастичні сильвети колонад, башт, статуй і портиків.

Потім минули веселу Аркадію з її кав’ярнями, потім виросли вілли Фонтанів, що їх вісімнадцять станцій залягли на сорока кілометрах берега.

Авто їхало все повільніше. Раптом начальник дав знак, і авто тихо спинилось у цілковитій темряві.

— Вилазьте, — сказав начальник, — підете за мною стежками. Мусимо підійти незауважені.

Моренко затаїв дух. Студент ще раз повторив усі вказівки, говорив голосом тихим і одночасно аж несамовитим, згорблений був, як ніколи, може. Тягар відповідальності гнітив його, а однак усі знали: він нікого вже з своїх рук не випустить. Ішли за ним, раптом у душі зненавидівши його.

Ішли нога за ногою мовчки, тільки Матюхан раз вилаявся і замовк.

Ішли стежками, в очікуванні і страху. Хтось коротко пожалівся на колючий кизил. Моренко зазирнув в лице сусідові в виблиску світла з вікон