Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

значною мірою повернулося до нього. Тепер він сидів дуже прямо, обережно тримав обома руками келих і, перекинувши одну ногу через другу, ритмічно махав невеличкою, гарно взутою ступнею. Усе в Арнольдові було охайне й невеличке, хоча сам він був середнього зросту. Чоловік мав невеличку голову гарної форми, невеличкі вуха, невеличкий ротик, про який мріяла б кожна дівчина, і сміховинно невеличкі ступні. Його гострий ніс нюхав повітря, очі невпевнено поблискували в моєму напрямку, тьмяне негусте волосся знову було зачесане.

Зрозуміло, наступне, що я збирався вчинити, — позбутися Френсіса. Марло знову вбрався у свій плащ, швидше через якусь інстинктивну спробу самозахисту, ніж через намір піти геть. Він налив собі ще трохи віскі. Заклавши за вуха кучеряве волосся, чоловік допитливо глипав то на мене, то на Арнольда своїми близько посадженими темними ведмежими очицями. Вигляд він мав самовдоволений. Можливо, його підбадьорило неочікуване поновлення у своєму святенницькому призначенні: хай навіть таке короткочасне й невиразне, воно дозволило повернутися відчуттю могутності. Його напружене допитливе обличчя раптом нудотно нагадало мені про новини, з якими з’явився Френсіс, і я неабияк роздратувався. Тепер я шкодував, що дозволив йому супроводжувати мене. Те, що він познайомився з Арнольдом, могло мати небажані наслідки. Я завжди принципово уникав потреби знайомити одне з одним своїх друзів і знайомих. Зовсім не тому, що боявся зради, хоча її, звичайно, варто боятися. Який із людських страхів глибший за цей? Але такі знайомства зазвичай завершувалися нескінченними дрібними й абсолютно марними неприємностями. А Френсіс — хоч він і невдаха, від якого не можна сподіватися на серйозну небезпеку, — від природи мав талант (як багато інших людей, які нічого не досягли) створювати неприємності. І сьогоднішня його добровільна місія була типовим прикладом. Я хотів викинути його з будинку й погомоніти з Арнольдом, який перебував у балакучому, збудженому настрої, близькому до ейфорії. Вочевидь, я помилявся, коли казав про самовладання. Схоже, тут більше допомогли шок і віскі.

Не сідаючи, я сказав Френсісові:

— Не можемо більше вас затримувати. Дякую, що прийшли.

— Не йдіть, пане лікарю, — заперечив Арнольд. Можливо, йому потрібна була чоловіча підтримка, хотілося оточити себе чоловіками. А може, вони цікаво поспілкувалися. Баффін умів по-товариському грубо лигатися з homme moyen sensuel[8]. Це теж допомагає зберегти шлюб. Арнольдів келих легенько стукнувся в нижні зуби. Відколи він спустився сюди, уже, мабуть, чимало видудлив.

— На все добре, — багатозначно звернувся я до Френсіса.

— Я надзвичайно вдячний вам, пане лікарю, — озвався Арнольд. — Що я вам винен?

— Нічого ви йому не винні, — відрубав я.

Френсіс мав жалюгідний вигляд. Він підвівся, слухаючись моїх наказів і зрозумівши, що опиратися марно.

— Що стосується того, про що ми говорили, — змовницьки прошепотів він мені біля дверей. — Якщо ви побачитеся з Крістіан…

— Не побачусь.

— Усе одно, про всяк випадок ось вам моя адреса.

— Вона мені не знадобиться. — Я провів його передпокоєм. — До побачення. Дякую.

Я гупнув за ним вхідними дверима й повернувся до Арнольда. Ми обидва трохи нахилилися ближче до електричного каміна. Я почувався сп’янілим і, незрозуміло чому, наляканим.

— А ви непохитні зі своїми друзями, — зауважив Арнольд.

— Він мені не друг.

— Мені здавалося, ви сказали…

— Досить про нього. Ви справді гадаєте, що Рейчел спуститься повечеряти?

— Так, мені так здається. Кажу це зі свого досвіду. Вона не вміє довго сердитися після таких випадків, як оце зараз, коли я втрачаю витримку. Тільки не подумайте, що такі бійки в нас — звична справа. Але часом ми обидва вибухаємо, а потім усе саме налагоджується, і знову визирає сонце. Ми з нею дуже близькі. І ці суперечки не справжня ворожнеча, а лише одне з облич кохання. Сторонньому, мабуть, непросто зрозуміти.

— Гадаю, зазвичай при цьому не буває сторонніх.

— І справді. Ви ж вірите мені, Бредлі, еге ж? Для мене дійсно важливо, щоб ви повірили. Я не просто захищаюся. Це правда. Ми обидва кричимо одне на одного, але це не становить жодної небезпеки. Розумієте?

— Так, — погодився я, залишаючи свій осуд при собі.

— Вона казала щось про мене?

— Лише те, що не хоче вас сьогодні бачити. І що завтра буде такою, як зазвичай, — пробачить усе й забуде.

Не було потреби передавати Арнольдові слова його дружини. Хай там що, яке вони мали значення?

— Вона надзвичайна людина, уміє великодушно пробачати й дуже добра. Я на якийсь час дам їй спокій. Незабаром вона пожаліє мене та спуститься вниз. Ми ніколи не дозволяємо собі гніватися після заходу сонця. До того ж це не справжній гнів. Ви ж розумієте, Бредлі.

— Так.

— Дивіться, — вів далі Арнольд, — у мене тремтять руки. Дивіться, як хитається склянка. Це я ненавмисно. Хіба не дивно?

— Вам варто викликати завтра вашого лікаря.

— Ох, гадаю, до завтра мені вже буде ліпше.

— Щоб оглянув її, а не вас, дурнику.

— Так, так, звісно. Але вона дуже швидко видихає. Хай там як, вона не важко травмувалася, це я чітко зрозумів. Ох, дякувати Богу, дякувати Богу, дякувати Богу. Я неправильно зрозумів усю ту історію з коцюбою. Вона так розгнівалася, що просто прикидалася, і я не можу її звинувачувати. Ми просто двійко дурників. Насправді вона не надто травмувалася, Бредлі. Лікар мені пояснив… Ісусе, ви вважаєте, що я якесь чудовисько?

— Ні. Не заперечуєте, якщо я тут трохи поприбираю? — Я поставив на ніжки стільчик і засновигав кімнатою, збираючи в кошик для паперів розбите скло та порцеляну — згадки про сутичку, яка тепер здавалася неможливою й несправжньою. Однією з жертв став червоноокий порцеляновий кролик, якого, як мені відомо, Рейчел дуже любила. Хто його розбив? Можливо, вона сама.

— Ми з Рейчел живемо в дуже щасливому шлюбі, — виголосив Арнольд.

— Так, я й не сумнівався. — Мабуть, він мав рацію. Імовірно, так вони й жили. Я знову сів, раптом відчувши себе надзвичайно втомленим.

— Певна річ, часом ми сперечаємося. Шлюб — це тривала подорож у тісному вагоні. Звісно, нерви не витримують. Кожна одружена людина — сама собі Джекілл і Гайд[9], інакше й бути не може. Можливо, ви й не здогадуєтеся, але Рейчел часом буває страшенною буркотухою. Іноді так і пилить, і пилить, і пилить своїм голосом. Особливо останнім часом; гадаю, річ у віці. Ви не повірите, але іноді вона товкмачить одне й те саме годинами.

— Жінки люблять побалакати.

— Це не балачки. Розумієте, вона повторює одне й те саме речення знову і знову, без кінця і краю.

— Що, дослівно? ЇЙ варто проконсультуватися з психіатром.

— Ні-ні-ні-ні, це лише підтверджує, що ви навіть