Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Арді лише набурмосено поглянула на нього, геть не зворушена. Те, що вона не розтанула в його обіймах, неабияк дратувало, зважаючи на те, крізь що він пройшов.

— Арді, благаю, я прийшов не сваритися.

Вона, вихиливши ще один келих, похмуро втупилася в підлогу.

— Не знаю, чому ти сюди прийшов.

«Тому що я тебе кохаю й хочу більше ніколи з тобою не розлучатися! Будь ласка, скажи, що будеш моєю дружиною!» — мало не сказав Джезаль, але в останню мить уздрів зневажливу посмішку Арді й зупинився. Він начисто забув, як важко може з нею бути.

— Я прийшов вибачитися. Я підвів тебе, знаю. Я прийшов, щойно зміг, але ти, як я бачу, не в тому настрої. Тож я повернуся згодом.

Він пішов, легенько зачепивши її, і подався до дверей, але дівчина дісталася туди першою, крутнула ключ у замку й висмикнула його.

— Ти кидаєш мене тут саму-самісіньку, не надсилаєш жодного листа, а тоді повертаєшся й хочеш піти навіть без поцілунку?!

Вона нетвердо підступила на крок до Джезаля, і він усвідомив, що задкує.

— Арді, ти п’яна.

Вона роздратовано сіпнула головою.

— Я постійно п’яна. Хіба ти не казав, що скучив за мною?

— Але ж, — пробелькотів Джезаль, чомусь відчувши легкий острах, — я думав…

— Це і є твоя проблема, розумієш? Думання. Воно кепсько тобі дається.

Арді підвела його назад до краю столу, і Джезалева шпага так сильно зачепилася за його ноги, що йому довелося опустити одну руку, щоб не впасти.

— Хіба ж я не чекала? — прошепотіла Арді, дихаючи йому в обличчя гарячим повітрям, кисло-солодким від вина. — Як ти й просив.

Її вуста злегка торкнулись його вуст, вислизнув кінчик її язика й лизнув йому губи, а тоді в її горлі щось тихо забулькало, і вона притиснулася до Джезаля. Він відчув, як дівоча рука опускається йому на пах і легенько потирає його крізь штани.

Це, звісно, було приємно й негайно викликало напруження. Вкрай приємно, але доста бентежно. Джезаль нервово позирнув на двері й прохрипів:

— А як же слуги?

— Якщо їм не подобається, хай знайдуть собі іншу йобану роботу. Хіба ні? Не я їх сюди пустила.

— А хто тоді… ой!

Вона запустила пальці у Джезалеве волосся й боляче розвернула його голову, щоб заговорити йому просто в обличчя:

— Забудь про них! Ти прийшов сюди заради мене, чи не так?

— Так… так, звісно!

— То скажи це!

Рука Арді міцно, майже боляче — але все ж не боляче — притиснулася до його штанів.

— Ой… Я прийшов заради тебе.

— І що? Ось вона, я. — Її пальці незграбно пововтузилися з його паском і розстебнули його. — Тепер не треба соромитися.

Він спробував перехопити її зап’ясток.

— Арді, зачекай…

Другою рукою вона боляче дала йому ляпаса — такого сильного, що його голова мотнулася вбік, а у вухах аж задзвеніло.

— Я шість місяців сиділа тут без діла! — процідила Арді йому в обличчя, трохи ковтаючи слова. — Знаєш, як мені було нудно?! А тепер ти кажеш мені зачекати?! Та йди нахуй!

Вона грубо схопилася за його штани й витягнула його прутня, потерла однією долонею, а другою вчепилася в його лице, тимчасом як сам Джезаль заплющив очі й неглибоко задихав їй у вуста, не думаючи ні про що, крім її пальців.

Її зуби легенько, майже боляче, куснули його за губу, а тоді ще раз, сильніше.

— Ой, — видихнув він. — Ой!

Вона явно його кусала. Кусала із завзяттям, неначе його губа була хрящем, який треба було прожувати. Джезаль спробував відсахнутись, але за спиною в нього був стіл, а вона міцно його тримала. Біль був майже такий самий сильний, як шок, а відтак, поки вона кусала його далі, став відчутно сильнішим.

— А-а-а-а!

Він схопив її однією рукою за зап’ясток і завів його Арді за спину, смикнув дівчину за руку і пхнув на стіл. Почув, як вона охнула, щосили врізавшись обличчям у відполіроване дерево.

Джезаль стояв над нею, застигнувши від розпачу й відчуваючи в роті солоний присмак крові. Крізь закудлане волосся Арді йому було видно одне темне око, яке нічого не виражало і стежило за ним через викручене плече. Волосся довкола її вуст ворушилося від швидкого дихання. Джезаль раптом відпустив зап’ясток Арді, побачив, як ворухнулась її рука з яскраво-рожевими мітками на шкірі, що лишилися від його пальців. Її долоня ковзнула вниз, учепилася в сукню й задерла її, тоді вчепилася знову й задерла решту — так, що її спідниці переплуталися довкола талії, а на Джезаля дивилася її оголена бліда дупа.

Ну, що ж… Може, він і став новою людиною, та йому все одно не чуже ніщо людське.

Із кожним ривком її голова билася об штукатурку, а його шкіра ляскала по задній поверхні її стегон, тимчасом як штани падали з ніг дедалі нижче, аж доки руків’я шпаги не почало торкатися килима. З кожним ривком стіл обурено рипів, усе гучніше й гучніше, неначе вони злягалися на спині якогось діда, який цього не схвалював. Із кожним ривком Арді гмикала, а він шумно видихав — не конкретно від задоволення чи болю, а тому що мусив видихати під час енергійного фізичного навантаження. Закінчилося це милосердно швидко.

У житті дуже часто буває так, що миті, на які довго чекають, виявляються суцільними розчаруваннями. Цей випадок, поза сумнівом, належав саме до таких. Коли Джезаль коротав ті нескінченні години на рівнині із саднами від сідла й зі страхом за власне життя, мріючи про нову зустріч із Арді, йому думалось аж ніяк не про швидке і грубе злягання на столі в її позбавленій смаку вітальні. Коли вони скінчили, він повернув свого прив’ялого прутня у штани, почуваючись винним, присоромленим і вкрай нещасним. Коли задзеленчала пряжка його паска, йому захотілося буцнутись обличчям у стіну.

Арді встала, опустила спідниці та пригладила їх, не підводячи обличчя від підлоги. Джезаль потягнувся до її плеча.

— Арді…

Вона сердито скинула його руку й відійшла. Жбурнула щось на підлогу позад себе. Предмет заторохтів об підлогу. Ключ від дверей.

— Можеш іти.

— Що?

— Іди! Ти ж отримав те, чого хотів, хіба ні?

Джезаль облизав закривавлену губу, не вірячи власним вухам.

— Думаєш, я цього хотів? — Тиша й нічого крім тиші. — Я тебе кохаю.

Арді кашлянула так, наче її нудило, і поволі захитала головою.

— Чому?

Він не був певен, що знав. Не міг сказати напевне, що мав на увазі чи що тепер відчуває. Йому хотілося розпочати знову, та як, він не знав. Усе це було непоясненним кошмарним сном, від якого він сподівався невдовзі пробудитися.

— Як це — «чому»?

Дівчина нахилилася, стиснувши кулаки, й заволала на Джезаля:

— Та я ж, блядь, ніщо! Мене ненавидять усі, хто мене знає! Ненавидів рідний батько! Рідний брат! — Арді урвався голос, її лице скривилось, і вона сплюнула зі злості й горя. — Я нищу все, чого торкаюся! Гівно я, та й усе! Чому ти цього не бачиш?!

Вона затулила лице руками, повернулася спиною до Джезаля, і в неї затрусилися плечі.

Джезаль закліпав на неї. У нього самого затремтіли губи. Старий Джезаль дан Лютар, найпевніше, хутенько схопив би той