Читати книгу - "Що сказано"

У Роздоріжжі йому добре спалося. У Роздоріжжі він удома: тут кожного сколку граніту колись торкалися як не руки, то погляди Забобонів. Він настільки зрісся з цим краєм, аж річки, які він проїжджав, журно булькотіли. Він їх запевнив: щойно вивезе дівчат, то повернеться до свого солодкого, безцільного мандрівного буття, вештання по кав’ярнях і шкрябання нотаток до «Теорії подружнього життя» чи «Історії Роздоріжжя і світу».

Трава скорботно хилилася. Не їдь! — волало листя. Не їдь! — стугоніло каміння.

Їдь! — пробасив Тур. — І то притьма!

Вода пам'ятає, або Мерці повертаються метеликами

Потім, коли й Ластівка заснула, Стефан шукав сірника в кишені й намацав конверт Едика. Розліпив його. Всередині був носовичок. Стефан струснув ним. Щось упало долі. Стефан нахилився і підняв оте щось. Діамант! Окрушина, що приведе їх додому.

Витрата Духу[6]

Зенон залишався. Мовляв, уладнати грошові справи. Насправді ж заради останнього вечора з Елізабет.

То була його єдина нерозсудливість. Він казав собі, що Елізабет може допомогти українській справі. Що то вина Наталки, яка відштовхнула його від себе. Що він кохає дружину капітана. Але голос, який заговорив до нього, коли він лежав поміж трупів у Хлібі, наполягав, що Зенон жадає її грудей, і годі.

На нещастя, капітан Райхман повернувся раніше і побачив Зенона, як той виходив із квартири.

Назавтра по Зенона прийшли.

На дізнанні начальник капітана Райхмана, полковник Штіллер — кремезний чоловік із повними рожевими губами, який щоразу програвав Зенонові в бридж і, як наслідок, шанував цього обдарованого інтелектуала, — мовив:

— Я би міг вас віддати під розстріл. Не за те, що ви зробили Райхманові. Біда невелика. Переживе. Трохи приниження лише на користь амбітному молодикові. Зробить його реалістом. Так, я знаю, чому він вас арештував. І знаю фрау Райхман. Якщо тут хтось винен, то це природа. Мене турбують жиди в коморі.

Прямолінійно. Несподівано. Зенон сягнув до кишені по люльку. Нема. Не може бути. Доти він ніколи її не забував. Поганий знак.

— Ви й раніше про них знали.

— Сподівалися, що вони у вас тимчасово. І що ви будете обачні. Натомість щовечора співи. Жидівські пісні! Божевілля.

Зенон розглядав варене яйце на столі. Що це — пізній сніданок? Підобідок? Їм чогось від нього треба: могли ж арештувати будь-коли. Яйце лежало нелущене, без гарніру, в простій дерев’яній чашці. Ліва рука потяглася до мочки вуха. Цей голос, наче призабуті слова батьківських порад, нагадав йому приписи Колосмертного товариства: ставитися до світу з безмежною добротою, в усьому і завжди!

— Отже, пане професоре, — мовив Штіллер, — у житті завжди два вибори. — І, як людина мисляча, додав: — Давати вибір або обирати. У будь-якому разі. Розстріл. Або моя пропозиція. Ставайте одним із нас. Ні, не шпигуном. Я пропоную Вам німецьке громадянство. По суті, наполягаю. Ми не вимагатимемо дурниць. Це буде символічний жест. Довіра з обох сторін. То як?

Зенон подумав про воскових людей, колаборантів, жовчних чоловіків і жінок, які співпрацювали з нацистами заради помсти над своїми, як вони вважали, кривдниками. За останні роки він надивився жахіть. Очі хлопчаків, проколені цвяхами. Гранати, втиснуті жінкам у піхви, чеки висмикнуті. І всяке таке.

Він думав про Елізабет. І Наталку. І природну щедрість жінок.

— Вибачте, полковнику. Правду кажучи, картяр із вас нікчемний. А я ближче до могили, ніж до Німеччини.

Занадто театрально. Зенон почервонів. А сам подумав: рисуюся. Всі ми рисуємось.

Полковник повірив йому на слово, і зранку Зенон Забобон став громадянином тієї найменш престижної, але таки найвеличнішої і найстарішої з республік.

Не минуло й місяця, як німці щезли, витурені радянським військом.

-------

Вірменська церква в Клаґенфурті носила ім’я святого Григорія Просвітителя. Його історію розказували яскраві ікони на стінах.

До того як він навернув царя Тірдата в єдино правдиву віру, Григорій перейшов дванадцять тортур. Його вішали на дерево за пальці ніг. Палили волосся на голові. Пхали розпечене залізо у вухо і таке інше. Наталка шукала втіхи в іконах. Вона розуміла відображений у них біль. Вдивлялася в посірілі фрески вже не очима тієї палкої дівчини, що втекла колись із села у сподіванці грати на піаніно в найкращих залах Європи. Що стріли в тілі порівняно з розбитим серцем? Що терновий вінок на тлі її втрати? Вона радо накладе такий, аби повернути чоловіка. Вона і Зенон були єдиним тілом. Він був її життям, розумом, домом. Вона кляла в тій церкві всіх святих. Кляла і німців, і євреїв. Годі, подумала, вона вже більше не може. Відтепер вона житиме спогадами. У світі, де Зенон іще дихав, де він міряв кімнату кроками, розповідаючи їй про націоналізм, жіночий рух, мудрість Маркса, роль селянства. У світі, де вони обоє були молоді й вірили в майбуття. І нічого в цей світ не увійде ззовні. Нарешті вона була цілісною.

Я розумію, — зітхнув Тур, який не міг забути дружину, втрачену в час Війни.

Відень, світова столиця

Кому хочеться поплавати у тихому, уквітчаному лататтям ставку, тому Відень не рай навіть у час миру, а тим паче 1945 року. Стефана влаштовувала спільна ванна під сходами на третьому поверсі найманого будинку. Він споглядав шишкуваті щиколотки пані Штерн, грубі черевики Івана Старосольського, капчики Єви Лозинської, що пурхали коридором із надією потертися об стоптані чоботи Володимира Козака.

То вже не був Відень, у якому Стефан марнував свою молодість. Місто стало бездушним. Фройд, Музіль, Рот — давно померли. Макс Райнгардт — у Голлівуді. Оперний театр і собор св. Стефана скидалися на Стоунхендж. Росіяни підступали до міста, де Ротшільди й оточення колись поводилися, як Марія Антуанетта.

Не те щоб Стефан відчував особливу симпатію до гофбуржців. Йому приємно було уявляти Наполеона у Шенбрунні. У 1916 році Відень світився спокоєм. Як усі імперські столиці, місто будь-що намагалося зберегти фасад нормальності. Поводитися так, ніби війна, ним почата, його не обходить. Різанина, гірчичний газ, шанці — що до них містові розваг? 1916-й був Роком Вальсу. Восени відбулися прем’єри оперет Берацького, Айслера, Фалля, Ярно, Штольца.

Тепер це все — історія. Із концертних залів не долинають ні менуети, ні зворушливі тірольки. І вже й не долинуть. Усе то — тимчасові виприски, нетривке цвітіння потуги. Відтоді її мистецтво нагадуватиме засушені квіти.

Стефан перегортав сторінки своєї книжки, що позагиналися від вологи: Юні цивілізації не гинуть у муках однієї осені.