Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Проте зараз ти мусиш їхати, інакше затримаєш нас, — зауважив Араґорн.

— Авжеж, ти сидітимеш позаду мене, — докинув Леґолас. — Тоді все буде гаразд і тобі не доведеться ні позичати коня, ні хвилюватися через нього.

І ось чималого темно-сірого коня підвели Араґорнові, й він сів верхи.

— Його звуть Газуфел, — сказав Еомер. — Нехай він добре несе тебе і примчить до кращої долі, ніж Ґарульфа, свого колишнього господаря!

Меншого та легшого коня, проте норовливого і запального, підвели Леґоласові. Цю тварину звали Арод. Однак Леґолас попросив зняти з нього сідло та збрую.

— Вони мені не потрібні, — сказав ельф, легенько скочив коневі на спину, і, на подив присутніх, Арод підкорився йому, ставши слухняним і рухаючись туди-сюди за самим лише словом вершника: так ельфи поводилися з усіма добрими звірами. Ґімлі посадили позаду його друга, і ґном учепився в нього, почуваючись не краще, ніж Сем Ґрунич у човні.

— Прощавайте! Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте! — гукнув Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай наші мечі від сьогодні виблискують спільно!

— Я повернуся, — відповів Араґорн.

— І я повернуся також, — сказав Ґімлі. — Ми й досі не все з'ясували щодо Володарки Ґаладріель. Я ще повинен навчити тебе шляхетної мови.

— Побачимо, — кинув Еомер. — Зі мною трапилось уже стільки дивного, що навчатися вихваляти прекрасну даму під ніжними ударами ґномівської сокири буде для мене не дуже великим чудом. Прощавайте!

На тому вони й роз'їхалися. Роганські коні були справді прудкі. Коли Ґімлі невдовзі озирнувся, Еомерів загін уже змалів і був дуже далеко. Араґорн не озирався: доки вони мчали, він незмигно стежив за слідом, низько нахилившись і тримаючи голову біля Газуфелової шиї. Незабаром подорожні дісталися до околиць Ентави і там натрапили на інший слід, про який казав Еомер: той слід спускався зі сходу через Пустир.

Араґорн спішився й оглянув землю, а потому скочив у сідло, від'їхав трохи на схід, тримаючись одного боку та намагаючись не топтати відбитків. Тоді знову, злізши з коня, обдивився землю. Він ходив уперед і назад.

— Дізнатися тут можна мало, — сказав Араґорн, повернувшись. — Основний слід геть заплутаний, бо перемішався зі слідами Вершників, коли ті повертались; адже в той бік вони їхали, напевно, ближче до річки. Але цей східний слід свіжий і чіткий. Він доводить, що нічиї ноги не пішли в інший бік, назад до Андуїну. Тепер ми повинні їхати повільно, щоби переконатися, що жоден слід чи відбиток не відгалужується з іншого боку. У цьому місці орки, здається, помітили, що їх переслідують: можливо, вони зробили спробу позбутися бранців, перш ніж їх захоплять.

Поки вони їхали, погода геть зіпсувалася. Від Пустиря насунули низькі сірі хмари. Паволока затягнула сонце. Порослі деревами схили Фанґорну бовваніли чимраз ближче і поволі темніли, бо сонце котилося на захід. Ні праворуч, ані ліворуч не видно було жодного знаку чи сліду, та подекуди траплялися поодинокі орки, котрі загинули, коли намагалися втекти: з їхніх горлянок стриміли стріли зі сірим оперенням. Урешті, під вечір мандрівники дісталися до кордонів лісу і на відкритій галявині серед перших дерев знайшли місце великого спалення: попіл був досі гарячий і ще курився. Біля попелища лежала чимала купа шоломів і обладунків, розтрощені щити, поламані мечі, луки та дротики й інше воєнне знаряддя. Посередині на палиці стирчала велетенська голова ґобліна: на її розтрощеному шоломі все ще було видно білий символ. Віддалік, поблизу ріки, — там, де вона витікала з узлісся, — був курган. Його звели зовсім нещодавно: сиру землю вкривали свіжозрізані пласти дерну, а довкола було ввіткнуто п'ятнадцять списів.

Араґорн і його побратими ретельно обшукали усе поле бою, проте світло згасло і швидко настав вечір, понурий та туманний. До ночі вони не знайшли ні сліду Піпіна чи Мері.

— На більше ми не здатні, — сумно промовив Ґімлі.

— Відколи ми припливли до Тол-Брандіру, перед нами постало чимало загадок, але цю розв'язати найважче. Я би припустив, що спалені кістки гобітів загубилися десь серед орківських. Важко буде Фродо дізнатися цю новину, якщо він доживе до того часу, щоби її почути, і важко буде старому гобітові, котрий чекає в Рівендолі. Ельронд був проти того, щоби вони йшли.

— А Ґандальф — ні, — відказав Леґолас.

— Але Ґандальф сам захотів піти, й загинув перший, — відповів Ґімлі. — Його завбачливість зрадила його.

— Ґандальфові наміри ґрунтувалися не на завбаченні безпечного шляху для себе чи для інших, — заперечив Араґорн. — Є такі вчинки, які варто спробувати здійснити і не відмовлятися від них, навіть якщо кінець буде страшний. Але поки що я не покину цього місця. Бо нам, попри все, треба дочекатися ранкового світла.

Неподалік від поля бою вони розбили табір попід крислатим деревом, — на вигляд воно нагадувало каштан, але на ньому й досі була безліч широких брунатних минулорічних листків, схожих на сухі руки з довгими покрученими пальцями: вони скорботно шурхотіли від нічного вітерцю.

Ґімлі дрижав. Мандрівники взяли зі собою лише один коцик.

— Розпалімо вогнище, — сказав він. — Небезпека мене вже не хвилює. Нехай орки злітаються хоч би й так густо, як літня комашня на полум'я свічки!

— А якщо наші бідолашні гобіти заблукали в лісах, світло може привабити їх сюди, — докинув Леґолас.

— Іще воно може привабити інших істот: не орків і не гобітів, — сказав Араґорн. — Ми поблизу гірських узгранич зрадника Сарумана. Крім того — на самому краю Фанґорну, і навіть торкатися до дерев цього лісу, подейкують, небезпечно.

— Але ж рогірими вчора влаштували тут велике спалення, — сказав Ґімлі, — і, як бачиш, для вогнища вони рубали дерева. А згодом, коли закінчили свої справи, безпечно провели тут ніч.

— Їх було багато, — сказав Араґорн, — і вони не зважали на лють Фанґорну, бо бувають тут нечасто, та й під дерева вони не заходили. Натомість наші стежки, здається, ведуть просто вглиб лісу. Тому будьте обачні! Не рубайте живих дерев!

— А нам і не доведеться, — відказав Ґімлі. — Вершники залишили вдосталь трісок і гілляччя, а довкола безліч мертвої деревини.

Тож він відійшов убік, аби назбирати хмизу, й заходився