Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

Ніка заснула тільки під ранок. залишки ночі їй снились мотоцикли, байкери, Ед і темних ліс з брудним, в'їждженим листям під ногами...

Та в якусь мить сон зник, і прокинулась Ніка від того, що в похмурих сутінках кімнати через важкі темні штори і черговий дощовий день, хтось був. Вона не відкрила ще очі, а вже знала це. та найстрашніше те, що пам'ятала, як на ніч закривала двері... 

Всього мить пішла на те, щоб вихопити з під подушки пістолет і наставити його на… Еда. 

– Що за чорт! Що ти тут робиш?! – закричала. 

– Тихо, Ласко, тихо. Тут зараз купа поліції. Ствол хоч легальний? – неймовірно спокійна реакція на зброю говорила або про те, що він часто з нею має справу і помітив, що Ніка не зняла запобіжник, або про те, що він Ніці... довіряє? 

– Ед, якого біса ти тут? – нарешті опустила пістолет і протерла очі. Потім, згадавши, що на ній лише легка стара футболка, потягла на себе ковдру. 

Він сидів поруч, у кріслі, спокійно, наче й не в номері жінки, яку побачив третій раз в житті і яка несподівано наставила на нього зброю. Тільки біля брови пролягла глибока зовсім свіжа подряпина. Чи була вона вчора? Саме зараз, захоплена зненацька, Ніка згадати не могла. 

– В тебе було відкрито. Я проходив мимо й побачив. А запасні ключі від твого номеру на рецепції зникли. Ну, або Киця десь поділа, вона часто забуває. Але… мені здалось, що я бачив чоловічу тінь у твоєму вікні. До тебе хтось приходив? 

– Звісно ні! Я добре пам'ятаю, що замкнула кімнату і лягла спати! – тривога заворушилась в серці Ніки. 

– Так. Людина, що спить зі зброєю під подушкою, двері точно замкне перед сном… – Ед виглядав схвильованим. І все ж, Ніці не подобалось, що він тут. – Ти в курсі, що тут відбувається останнім часом? 

– Ні. Я не місцева. – спробувала викрутитись Ніка, та від проникливого погляду Еда сховатись не вийшло. 

– А мені здається, що в курсі. Звідки в тебе зброя поки не питатиму. Не задаю такі інтимниі питання на другому побаченні.

– Побаченні? 

– Не зважай. То був жарт. А тепер про серйозне. Нову дівчину знайшли неподалік. Це вже четверта. За місяць. Здивований, що наша поліція ще всіх тут не загребла на допит. 

– Певно, нема приводу. Чи є? – впилась поглядом в темні очі, повні смутку, і чогось потаємного, глибоко захованого від чужих очей. 

– Мабуть немає. Але є сліди шин мотоцикла. Не дивись так, наш клуб гарно вкорінений в місті, скрізь є свої люди. Та й наші мотоцикли давно вже оглядав експерт. Неофіційно, але ми погодились, бо співпраця зараз в інтересах клубу. 

– Шин не знайшли? 

– Ні. То дорога класика старого зразка. У нас такої ні в кого немає, я ж, користуючись знайомством, завжди їм щось новеньке і здебільшого економ-варіант пропоную. 

– Ясно. Ти тут що, всю ніч просидів? 

– Я побачив тінь після дванадцятої. А потім о шостій робив обхід і твої двері були відкриті. 

 – Обхід?

– Так, я працюю тут. Це нормально, клуб – єдиний організм, щоб функціонував – треба щоб всі органи були при ділі. 

– Тепер ясно. Але наступного разу краще мене розбудити, а не дивитись, як мій кіт, котрого в туалет випустити треба.

– Миле порівняння. – усміхнувся Ед. Та в кутиках очей все-одно затаївся смуток. – Наступного разу підстав під двері щось. А замки тобі поміняють сьогодні. 

– Дякую за турботу. Ціню. – знову спробувала зловити якісь емоції, але обличчя Еда нічого не виражало. Здавалось, він зараз був не тут,  не поруч… 

N.N

Вдале полювання - і сьогодні моя жага стихне. На кілька днів, чи годин? Я не знаю. Бо тепер, коли я так близько, коли майже щодня бачу ту, що так довго шукав - стримувати свого звіра все важче. Вона спить, мов дитина. Так невинно. Та від мене не сховається її справжня хижа суть! Хай не сподівається. Я поки відлежуюсь, зализуючи свої рани після полювання... Так, вони всі відбиваються, але ця остання - просто вогонь, ледь очі не видряпала! Мабуть, шрам залишиться. Нічого, то її останній подарунок...