Читати книгу - "Білий попіл"

— То кажіть уже, — озвався з-за моєї спини пристав, який вийшов зі свого кабінету, почувши моє «зізнання».

— Скажу, але тільки панові сотнику, — відповів я. — Сам на сам.

Мене завели до камери, прикували до кільця в стіні, й тільки тоді пропустили сотника.

— Що ви замислили? — запитав він, щойно причинилися двері.

— Витягніть мене звідси, і тоді я — добре вже! — допоможу вам, аферистові старому, знайти вбивцю вашої дочки! — сказав я.

— Я саме збирався вам це запропонувати, — задоволено вишкірився сотник. — Просто скажу їм, що сам помилково засунув гаман у кишеню вашого сюртука, сплутавши зі своїм, та й вже…

— Кажіть, що хочте, але тепер самих лише слів замало… Ви ж обіцяли мені три гамани червінців, так?

Він кивнув, але якось невпевнено.

— Чудово. Тоді один із них вам доведеться витратити, щоб мене звільнити, а я й за два попрацюю. Ось що треба зробити…

Він перебив мене.

— Навіщо витрачати, якщо…

— Бо тепер мене обвинувачують ще й у вбивстві!

Сотник вирячив очі.

— Це не ваше діло, — відповів я, випередивши його запитання. Та сотник мовчки чекав на мої пояснення.

— До вбивства я не маю жодного стосунку. Як і до ваших червінців. Але ж для пристава я тепер — злодюга. Здогадуєтеся, завдяки кому? Тому до мене тепер стільки ж довіри, як до тої повії, яка пнеться довести, що вона незайманка. Отже, насамперед ви маєте потвердити, що я — це я. Розкажіть їм усе. Як збиралися найняти мене для важливого розсліду. Як стежили за мною цілий місяць і врешті переконалися, що я таки добрий сищик. Не скупіться на мадригали. І, насамкінець, не забудьте поручитися за мене. А поручительство своє підкріпіть гаманом червінців. Зробите?

— Є одна трудність, — він глипнув на мене якимсь дивним, винуватим поглядом.

— Я конче маю запитати, яка саме? Чи так скажете?

— Цей гаман червінців — усе, що я маю. Всі мої гроші. Більше нема. Я… Я збрехав, але тільки ради того, щоб ви погодилися знайти вбивцю моєї дочки…

Я гарячково обмірковував інші варіанти, хоча їх, схоже, не було.

Пристав бачив гаман, і на менший хабар не погодиться…

— Гаразд, — сказав я. — Якщо витягнете мене, я знайду вбивцю задурно.

Сотник зазирнув мені в очі, — певно, намагався второпати, чи можна вірити цій обіцянці.

— Слово честі, — додав я. — Єдина умова: я шукатиму не Хому Брута, а вбивцю, хоч би хто він був. Згода?

— Це одне і те ж, — усміхнувся старий.

— То вже, як знаєте, а я своє слово сказав.

Сотник поплескав мене по плечу і вийшов.

Хтось наполегливо торсав мене за рукав.

— Пане Білий!

Я розплющив очі. Це був пристав.

— За вас поручилися. Можете йти. Тільки швидко.

Поліціянт загримів ключами і вивільнив мої руки від заков. Була глупа ніч. Пристав вийшов, не замкнувши дверей. Я поспішив услід і плентався за ним до самого виходу.

Пристав сам відчинив переді мною двері. Я вийшов і озирнувся, — не міг вирішити, чи варто казати йому «спасибі». Та він уже квапливо зачиняв двері відділку. На бруківці стояв великий і трохи пошарпаний тарантас, запряжений четвіркою коней.

Дверцята прочинилися, і зсередини до мене заклично махнув рукою Котелок. Ну, що ж… Їдьмо.

Я заскочив усередину, і тієї ж миті тарантас рушив.

Частина 2

Розділ 6

Світало. Тарантас підкидало на звивистій дорозі між мальовничими пагорбами. Час до часу далеко ліворуч зблискувала на сонці тоненька стрічечка Дніпра. Котелок і Кисла Пика куняли. Сотник не спав — дивився у вікно. А правив четвіркою мій знайомець Томаш.

— Далеко ще? — запитав я сотника.

— Майже приїхали.

Я випростав ноги і покрутив шиєю. Тарантас, як і належить його роду-племені, всередині був оздоблений просто, мав досить незручні сидіння.

— А як хутір називається?

Сотник поглянув на мене, наче вагався, чи варто казати, та врешті відповів:

— Білий Попіл.

— Як?!

— Багато хто дивується, — стенув він плечима.

— Саме Білий Попіл? Не Білопіль і навіть не Білопілля?

— Ні. Саме Білий Попіл, — сотник примружив очі, він не мав охоти до подальших роз’яснень.

— Ну й назва…

Я теж намагався подрімати, та сон як рукою зняло. Мій погляд блукав десь за вікном, а перед внутрішнім зором пропливали події дня вчорашнього. Чомусь згадав про хрестик, що його мені дав Томаш, і спогад цей — не знати, з якої причини, — сповнив мене смутком.

Ця подорож була для мене всього лише відплатою за звільнення з-за ґрат. Хоча ці люди дещо знають про моє минуле… І не соромляться використовувати це ради свої мети.

Дорога круто повернула, і ми виїхали на сільську вулицю. Тарантас лишав по собі пелехаті хмари пилюки. Дрібною курявою було рівномірно вкрите лопушиння при дорозі й листя фруктових дерев над огорожами. Пилюга була дуже світла, майже біла…

— Ось чому Білий Попіл! — здогадався я. — Це через пилюку?

Сотник розплющив очі, поглянув у вікно й кивнув.

— То ми приїхали? — поцікавився я.

— Майже. До маєтку ще півтори версти.

Я зацікавлено визирнув на вулицю. Як на хутір, Білий Попіл був чималий. Єдина широка вулиця вела до церкви, де перетворювалася на невеликий майдан, мощений кругляком. Помітив людей, які припадали до парканів — поглянути, хто це їде. Мене трохи збентежили їхні недобрі обличчя й занадто похмурі погляди: ані натяку на усмішку чи простацьку допитливість.

— Здається, народ тут у вас не дуже гостинний…

Сотник знизав плечима:

— Чужаки для них — дивина.

За хутором дорога зміїлася вгору, і незабаром її обступили високі старі сосни.

— До речі… Хотів запитати… — я витягнув з кишені хрестик. — Звідки у вас це?

Простягнув руку. Хрестик метлявся на шворці, й сотнику довелося зловити, щоб роздивитися.

Поглянувши, він байдужо кивнув мені й відвернувся, втупившись у вікно. Я й далі тримав хрестик у руці, чекаючи на відповідь. Нарешті сотник знову обернувся до мене й навіть трохи зашарівся.

— Я чи то не розчув, чи то не второпав, — сказав він, усміхнувшись. — Гарна штукенція. Що це?

— Ні, це я вас питаю: що це? Де ви це взяли?

Він подивовано глянув на мене — довелося пояснити:

— Цей хрестик… Він колись належав мені. Дуже давно. І тому я хочу знати, як він у вас опинився?

Він струснув головою, наче людина, яку збивають з пантелику.

— Опинився у мене?

— Мені дав його Томаш.

— Хто?

— Ваш візниця чи хто він там, — я вказав у напрямку передка.

— Семен? — здивовано запитав сотник.

— Який ще, з біса, Семен!

Він розгублено зирив на мене. Або ж старий дуже натурально клеїв дурня, або ж я й справді грюкав не в ті двері. Та спершу я подумав, що через гамір він просто недочуває, й тому нахилився ближче до нього і сказав голосно та чітко:

— Ну, може, й не візниця! Я кажу про одного з ваших людей… У білій вишиванці.

Сотників погляд остаточно збаранів. Чи, може, я аж так паскудно пояснював…

— Спитаю інакше. Один із ваших помагачів скручує самокрутку однією рукою, — і я жестом показав, як це робить Томаш, — отак. Як його звати?

— Не знаю нікого, хто так умів би… — він замислився. — Колись давно бачив, як це робив один хлопець… Дуже давно. Тоді й самокрутки ще були чуднотою… А в нас, знаєте, і зараз — або люльку