Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Невдоволено прицмокнувши, мама виходить. Доводиться переодягнутись. Чорні широкі джинси та світло-рожевий светр гарно пасуватимуть для звичайної вечері. Точно не сукня, як завжди робить мама. Волосся просто збираю у низький хвіст. Довго думаю чи робити макіяж, і все ж трішки фарбую вії та вуста. Граминка пудри та рум’янів, бо після сну я якась бліда.
Коли виходжу, всі вже влаштувалися на кухні. Мені, звісно ж, залишили місце біля Мирона.
— Добрий вечір.
— Яка гарнюня, — захоплено промовляє тітка Настя. — Сашо, ти справжня наречена.
— Я не збираюся заміж, — стримую роздратування, займаючи своє місце.
Ловлю невдоволений погляд батька, але удаю, що не бачила. Якщо так продовжиться і надалі, я просто втечу від них.
— Сашо, ти чому така сумна? — питає за десертом тітка Настя. — Може, підете десь погуляєте? П’ятниця ж.
— Голова болить, — відповідаю стримано.
Хочеться сказати, що мені набридли їхні розмови про клініку, але, на жаль, не можу собі цього дозволити. Медична тема взагалі не моя, за всю вечерю я не зрозуміла нічого.
— Може, справді прогуляємось? — питає Мирон. У цей момент я йому вдячна, можна втекти від нецікавої розмови та невдоволених поглядів батьків.
— Я не проти, — встаю. Дякую мамі за вечерю й виходжу з кухні. — Візьму сумку, — кажу Мирону, зникаючи у кімнаті.
— Куди поїдемо? — питає на вулиці.
— Та можна просто прогулятись, погода гарна.
— Окей, — усміхається. Стає прикро, що я не можу відповісти йому взаємністю. Він турботливий та спокійний. Завжди готовий виконати мої забаганки.
Ми виходимо з двору й повільно плетемось вулицею, освіченою ліхтарями. Говорити не хочеться, надто багато думок у голові, кортить розкласти їх на правильні місця. Дійшовши до повороту, розвертаємось й прямуємо назад.
— Сашо, — порушує тишу Мирон. Бере мене за руку, змушуючи зупинитись. — Не змерзла? — питає трохи нервово.
— Ні, — починаю хвилюватись. Що він задумав? Я так і не наважилась почати розмову. Кожного разу жалію його…
— Ти подобаєшся мені, — випалює несподівано.
— Мир…
— Дуже, — не дає сказати. — Пам’ятаю, що ти говорила, але нічого не можу з собою вдіяти. Мене шалено тягне до тебе. Та я навіть після зміни, не спавши, готовий летіти до тебе, якби тільки ти погукала. — Я настільки тобі огидний?
— Н-ні, — відповідаю розгублено, хитаючи головою. — Просто…
— Дай мені шанс, — наполегливо дивиться у вічі. — Почуття не завжди з’являються одразу, деяким парам потрібен час. — Спробуймо зустрічатись?
— Я не готова, — видихаю тихо. — Справа не у тобі, просто… — невчасно в уяві виникає образ Олександра Михайловича. Доводиться кілька разів кліпнути, щоб прогнати його.
— У тебе хтось є?
— Ні, немає, — відводжу очі.
— Не рубай одразу, я з чистим серцем…
— Я подумаю, — не вірю, що кажу це.
— Гаразд, подумай. Дякую, — несподівано він обіймає мене за талію, в одну секунду долає відстань й накриває мої вуста своїми. А я замість того, щоб зреагувати, думаю у цей момент, яким би міг бути поцілунок з Олександром, коли він дивився на мої вуста своїми небесними очима.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час кохати, Ерін Кас », після закриття браузера.