Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Безумство.

Та до чорта все!

Доволі дивна річ: мені приснився незвичайний сон. Такий, що рідко видиться пристойним дівам.

Здавалося, чиїсь міцні шершаві руки надійно тулять мене до гарячих широких грудей, повільно несучи у невідомість. Я слухала розмірене биття чийогось серця; відчувала тім'ям, як ворушиться волосся від не менш гарячого, сповненого цілковитого спокою дихання. І цей спокій, мимоволі, передався й мені. Серце лиш раз тривожно здригнулося, та втома знову заволокла у небуття. В пам’яті зостався запах лікувальних трав і білий дрібний шрам під правою ключицею примарного незнайомця.

Прокинулася, коли сонце гордим обручем стояло рівно серед неба. Його ласкаве проміння заливало собою частину кімнати, прояснюючи в ній кожну пилинку. Всміхнулася. Примружила очі й щасливо зітхнула. Мною володіла безтурботна легкість рівно до тієї миті, поки пам’ять слухняно підкинула спогади вчорашнього вечора.

Сіла. Окинула себе розгубленим поглядом, після чого підбігла до дзеркала оцінити масштаби катастрофи.

Сукня більше нагадувала ганчірку, ніж пристойне вбрання; золоте волосся вкрилося рясними ковтунами, на тілі з'явилися синці різних розмірів і відтінків… Загалом, з мене вийшло доволі непогане опудало.

Всміхнулася, але гірко. В серці поселилася тяжка жура. Але я миттю припинила себе жаліти й узялася чепуритися. Нічого своїм зовнішнім виглядом людей лякати, тим паче «у світ» вийти таки треба. Хоч як би сильно я не мріяла навік зостатись у своїй маленькій затишній кімнаті.

До слова, як це я взагалі опинилася дома? Невже Орест таки повернувся за мною? Що ж, це його провини не знецінює. І як він тільки міг покинути мене в тому лісі на одинці з хижим вовком? Хай навіть ми розірвали наші стосунки, це однаково поведінка, не гідна справжнього чоловіка.

Хоча... Цей хлопець справжній гад! Виродок! Зрадник!

Але аж ніяк не справжній чоловік. І вже ніколи ним не стане. Принаймні, в моїх очах.
Умившись і перевдягнувшись, зачинила хатину й попрямувала до Марфи ділитися з нею вчорашніми химерно-нещасливими пригодами. Мені просто життєво необхідно було поділитися ними хоч із кимось. Позаяк інші мені навряд чи повірять, знахарка й Лідія були моїми єдиними вільними вухами й утіхою.

Погода цього дня видалася напрочуд гарною, сонце давало вдосталь тепла, аби не накидати верхньої хустки, а настрій на декілька тонів піднявся, попри свіжі жахливі спогади й біль у кожній клітинці тіла. Життя тепер не здавалося втраченим, хоч я й не уявляла, що робитиму далі.

Незрозуміла метушня в поселені відірвала мене від тяжких роздумів і змусила стривожитись.

Роззирнулася.

- Пане Гапкінсе, а що тут відбувається? – запитала в нашого коваля, кивнувши на величезний натовп озброєних осіб, які вийшли з лісу.

Чоловік саме проходив повз, тож я подумала, він втамує мою цікавість.

- Так… як то його? Тебе ж то шукають, Анно, – розгублено почухав той потилицю. - Орест учора пригнав у крові весь. Скажений, наче той дикий кабан. Каже, звір величезний на вас напав, його ледь не вбив, та перейняв свою увагу на тебе. Ми ж то цей… Думали, ти того, – чоловік демонстративно пройшовся пальцем по шиї, натякаючи на цілком логічні загальні здогадки.

- Жива, як бачите, – скривилася, розгублено закусивши нижню губу.

Якщо не Орест мене приніс із лісу, тоді хто? Дивно це все. Хоча колишньому за його «турботу» плюс до зігнилої карми.

- Хлопці, відбій! – прикрикнув на приятелів коваль. - Знайшлася дівка. Жива й здорова!

Чоловіки недобре завозилися, швидко підійшли до нас усією втомленою юрбою.

- І справді жива! – здивувався один.

- Це як так виходить? Нас надурили? – нахмурився другий.

- Де ти всю ніч була? – поцікавився суворо третій.

- Дома. Спала, – розвела руками розгублено, вирішивши хоч якось помститися своєму колишньому.

Тепер його заслужено вважатимуть брехуном, що, втім, не втамує моєї жаги помсти, але принаймні хоч трохи потішить. Та й мої слова переважно були правдою. Я ж прокинулась у себе в будинку цього ранку, отже, там і провела ніч. А за вечір мене не запитували.

- І до лісу не ходила? – зіщулився четвертий.

- Ні, – похитала головою, і навіть не зніяковіла від чергової неправди.

- І вовка здорового не виділа? – знову запитав перший.

- Гадаєте, після зустрічі з таким створінням я зосталася б жива? – цілком реалістично навіть здивувалася. Коли треба, акторський талант у мені проявлявся із професійною силою. От тільки настільки ж професійно вдати, ніби між мною й Орестом нічого і ніколи не було, на жаль, не вийде. Хоча дуже хочеться. Та тепер, безперечно, процес забуття значно пришвидшиться. Як я вже казала, я добре запам'ятовую і не лише хороше.

- Не розумію. Нащо цей телепень… гм, юнак збрехав? – насупив брови третій.

- Не брехав! – заперечив другий, сплюнувши. - Рани ж у нього справжні. Чортівня якась.

- Ото вже молодь! – махнув рукою четвертий.

- Ви собі тут розбирайтеся далі, панове, а я поспішаю, – поквапилася розпрощатися з односельцями.

Нехай самі собі міркують, що й до чого. Моя совість чиста. Проте Ореста до себе я й на метр більше не підпущу після всього, що він мені заподіяв. Учорашній вечір став останньою каплею. Боляче, образливо, але я переживу: батько навчив бути сильною.

- Марфо, ти дома? – покликала жінку, увійшовши до будинку.

- Анно? Це справді ти? – почула недовірливий голос Лідії. Заплаканий.

- А хто ж іще? – здивувалася.

- Ти де, вредна дівко, швендяла всю ніч, га? – злісно прикрикнула знахарка, кинувши на мене слізний погляд. Добре хоч не старий брудний рушник, який тримала в руках цієї миті. - Орест сказав, що ти вмерла…

- Менше його слухайте, – перебила жінку, - спатимете міцніше.

- То ви не були з ним у лісі? – недовірливо перепитала подруга.

- Були, – кивнула. - І з легкої волі цього кретина я таки була близька до подорожі печерою Прощань. От тільки в цьому винен сам Орест – лише він.