Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Розказуй! – не прохання, а вимога.

Я й розказала. Усе в деталях, опустивши лиш момент зі сном. Чомусь це здалося надто особистим, навіть сороміцьким. Та й моїм слухачкам і без того вистачило вражень. Тепер праведним вогнем гніву й ненависті палала зсередини не лише я.

- І ти хочеш про це змовчати? – обурилася подруга.

- Саме так, – кивнула.

Зрештою, краще тримати вчорашні події в таємниці. День тому ми з Орестом не зовсім мирно розійшлися, через що я цілком імовірно постану перед людом в образі озлобленої та зрадженої колишньої. Моїм словам про спробу насильства ніхто не повірить, лише брехункою наречуть і жити не дадуть спокійно, адже син старости – місцевий авторитет, до того ж чоловік (наявність прутня між ногами іноді надає певні привілеї, як би гірко й несправедливо це не звучало). Йому звикли догоджати, бо Устим безмежно любить свого єдиного спадкоємця. І як будь-який батько часто прислухається до слів і прохань свого наївного чада. Тільки уявіть, яким «солодким» стане моє існування після того, як я заплямую честь цього улюбленця! Мене з’їдять заживо, вкотре вказавши на клеймо чужинки. А мій кривдник так і залишиться непокараним. Тому краще забути все й триматися від Ореста якомога далі. В цьому для мене значно більша вигода.

- Ти неймовірно смілива, – видала Лідія тихо.

- І дурна. Та все ж надто хороша, – похитала головою Марфа.

- Для чого ж цей гад так відверто бреше? – розізлилася подруга.

- Мабуть, вимальовує собі вигідну репутацію, – знизала плечима. - Але пропоную змінити тему. Хочу якнайшвидше забути про це, як про страшний сон.

- Цього ранку чужинець отямився, – відвела погляд стара, скривившись, ніби сталося щось малоприємне.

- Невже? – спробувала здивуватися якомога природніше. - І що тепер із ним буде?

- Вирішувати старості, – знизала плечима Марфа, - але, швидше за все, дозволять залишитися до моменту повного одужання, а тоді попросять на вихід.

- Ти його бачила? Він такий кремезний! – поділилася враженнями подруга.

- І моторошний, – додала задумливо, - тому й ця тема мені теж не приємна. Обговорімо краще поїздку на ярмарок. Ми ж не пропустимо цьогорічний виїзд? – з надією поцікавилася у приятельок.

- Я вже стара для такого, – махнула рукою знахарка.

- А я не проти розвіятися, – заусміхалася Лідія, - може, пощастить зустріти якогось гарного парубка.

- Тобі одне на умі! – всміхнулася. - А як же Кальвін?

- Він друг Ореста, – фиркнула зневажливо та. - Принаймні вірить у це. Та, як на мене, просто лиже йому дупу, наче вірний пес, щоби піддобритися. Раніше я б на це заплющила очі, проте не тепер. Тож довелося попрощатися. Але не велика втрата. Знайду собі когось іншого.

- Жорстоко, – завважила. - Й достатньо легковажно.

- Не кривись, бо й сама тепер мусиш про подібне думати. Ти ж не плануєш дівувати до кінця своїх днів!

- Хтозна, – знизала плечима, - після невдалого досвіду не надто хочеться вдруге ризикувати. Поки що з мене досить кохання. Користі від нього жодної.

- Це ти зараз так кажеш, а потім, як западе хтось в душу-у... – мрійливо протягнула дівчина.

- Мені западають рідше, ніж тобі. Один до... п'яти десь, так? – підколола насмішкувато.

- Та ну тебе! – награно ображеним тоном обурилась подруга, а потім тихо поправила: - До шести. Був ще Аларик.

Ми дружно розсміялися, а далі помалу перейшли до діла. Змололи суху лікарську траву, приготували настоянки, посадили в горщечки рідкісні й вибагливі квіткові екземпляри, навели лад у шафах… загалом, день виявився на диво продуктивним. Я почувалася так, ніби вчора нічого страшного не сталося і я аж ніяк не була за крок до ганебної смерті. Чи, ще гірше, зґвалтування.

- Піду зміню Оресту пов’язки. Ще вранці його жаліла, а тепер думаю: мало той звір йому виписав. Краще би цілився пазурами нижче: рани загоїлися б швидко, але пам'ятка на все життя зосталася б, – відзвітувала знахарка презренно перш ніж зникнути.

Подруга теж надовго затримуватися не стала й невдовзі попрощалася, тому на господарстві залишилась я сама.

Сонце вже поволі сходило за горизонт. Землю вкривали приємні теплі сутінки. На душі панував спокій і затишок. Починати нову роботу геть не хотілося, а Марфи не було доволі довго, тому, зачинивши двері й заховавши ключ у садку під сливою, попрямувала додому.

Йшла неквапливо, прокручуючи в голові вчорашні події. Не те щоб я мала щось проти, однак чому той вовк не вбив мене? Він напав на Ореста, поранив його, втім мене й кігтем не зачепив. Вкрай дивно. Ба більше, його очі здалися мені розумними. Тобто склалося враження, наче він усвідомлював, що коїть і що відбувається.

Безумство якесь.

Це ж не можливо. То був звичайний звір. От тільки благородства в ньому виявилося більше, ніж у деяких людей.

- Чому ти збрехала? – вибило чиєсь злісне з думок.

Ну як «чиєсь», я чудово знала, чиє. Попереду стояв учорашній горе-компаньйон. Трохи блідий, перебинтований, проте повний бадьорості.

Та злості.

- Ти хотів сказати, врятувала твою мізерну честь? – поправила ображено, намагаючись говорити впевнено й не видавати своєї стривоженості. - Можеш не дякувати.

- Не гнівай мене, жінко…

- А то що? – перебила погрозливий тон хлопця.

- Дізнаєшся, що таке справжні неприємності. Одне моє слово батьку – і життя тобі тут не буде!

- Вже тремчу від страху, – всміхнулася, а тоді, на диво, жорстким тоном додала: - одна капля чудесної рідини у твій чай, воду чи ліки, і тобі не вдасться продовжити рід. Чесне покарання, з урахуванням того, що ти зі мною ледь не зробив учора.

- Відьма! – сплюнув парубок мені під ноги.

- Тепер серйозно над цим задумуюсь, інакше й гадки не маю, як підчепила таку нечисть.

- Правду батько казав, ти не зі світу людського, – прогарчав зовсім дивне хлопець, змірявши мене пильним поглядом, і зник дорогою до центру селища.