Читати книгу - "Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон"

Уже прийшовши до школи, помічаю Катю. вона виглядає дуже пригніченою. Незвично бачити її такою. Не поспішаючи підходжу до неї, бо навіть не уявляю, що могло трапитися.

— Маєш такий вигляд, ніби на поминки прийшла, а не до школи, — весело зауважую я, щоб хоч якось зняти напругу, що витає навколо.

— Здається, саме туди я і прийшла, — похмуро заявляє Катя.

— Що ти маєш на увазі? — спантеличено запитую, оглядаючи її з ніг до голови.

— Я ж казала, що в Іванова божевільна колишня, — нагадує мені вона.

— Ну припустимо.

— Ця прибита писала мені цілу ніч.

— Куди вона тобі писала?

— Десь мій номер знайшла і написала близько двадцяти повідомлень, — ошелешує мене Катя.

— Що вона тобі писала? — навіть уявити собі не можу.

— Очевидно, що не милі повідомлення з побажанням доброї ночі, — похмуро дивиться на мене подруга.

— Ну кажи, не тягни кота за хвоста, — нетерпляче прошу я.

— "Не з'являйся в школі, інакше пошкодуєш" — це наймиліше з того, що вона писала.

— Вона зовсім божевільна? — спираюся до підвіконня поруч із Катею.

— Занадто м'яко сказано, — важко вдихає вона, прикриваючи очі рукою.

— Та ну! Припини переживати. Одна справа писати, а інша переходити до дій.

— Ти точно пам'ятаєш усе, що я тобі розповідала? — хмуриться Катя.

— Та пам'ятаю, пам'ятаю, — відмахуюся я. — Нічого страшного вона нам не зробить.

— Мені б твій оптимізм, — подруга закочує очі.

— Та без проблем, бери скільки влізе, — посміхаюся. — У тебе він явно в дефіциті.

— Я б подивилася на тебе, якби якась божевільна оголосила на тебе полювання, — стріляє очима Катя.

— Пішли, інакше математичка на тебе полювання оголосить, — констатую факт. — А це, повір, набагато гірше і страшніше за якусь колишню Іванова.

— Дуже в цьому сумніваюся, — Катя підтискає губи.

На урок ми все-таки йдемо. І начебто за розв'язанням математичних рівнянь і розмовами забуваємо про ранкове непорозуміння. Принаймні в мене точно виходить відволіктися.

Але вже на наступній перерві доводиться згадати про нагальні проблеми.

Катя хоче підвести губи блиском, бо в неї трохи піднімається настрій. Порівняно з тим, що був уранці. Здається, їй вдається трохи заспокоїтися.

Ми прямуємо до туалету. Подруга акуратно підводить губи мокрим пензликом, повторюючи ці рухи знову і знову.

— Та досить уже, — фиркаю я, схрещуючи руки на грудях. — І так уже вся блищить.

— Недостатньо, — заявляє Катя, пильно розглядаючи своє відображення в дзеркалі.

— Хочеш, щоб тебе з космосу було видно? — хмурюся, розправляючи руками свою кофту.

— Як мінімум.

Я зовсім не здивована. Катя завжди намагається сяяти і багато часу приділяти своїй зовнішності. У цьому ми з нею практично не схожі. Але все одно якось подружилися.

— Дін-дон, — раптово лунає позаду нас, разом зі звуком дверей, що відчиняються. — У вас тут не зайнято? Та це не настільки важливо. Вже моя персона точно не завадить, а лише скрасить ваше дозвілля.

У мене пробігає моторошний холодок по спині від цієї іронічної інтонації. Навіть обертатися не потрібно, щоб зрозуміти, хто зайшов у приміщення.

Проте я це роблю. Обертаюся і можу споглядати перед собою ту саму колишню дівчину Іванова.

З розмов Каті я так і не зрозуміла до кінця, хто саме вона. Але тепер усе стає зрозумілим.

Варто визнати, що Ліка має досить ефектний вигляд.

Перша думка, що проскакує в голові - як така дівчина може принижуватися і бігати за якимось хлопцем?

Нехай це навіть і Іванов, який постійно у всіх дівчат на слуху.

— Що тобі потрібно? — реагую швидше, ніж Катя, яка явно занадто спантеличена появою Ліки.

Подруга не поспішаючи обертається до нас, неможливо не помітити її сум'яття. Її схвильованість навіть трохи передається мені - надто очевидно вона від неї виходить.

— Подружку на захист покликала? — посміхається дівчина. — Ну що ж, так навіть цікавіше.

— Ти зовсім ненормальна? — тепер уже починає реагувати Катя. — Відповіла ж — мені твій Іванов і даром не потрібен.

— Так, пташка, — приторно солодким голосом вимовляє вона. — Так я тобі й повірила. Мені все вже доповіли. Тому, якщо ти вирішила дати задню, вже не вдасться це зробити.

Ліка з гуркотом зачиняє за собою вхідні двері й підпирає ручку стільцем, що стоїть ліворуч від неї.

Нездоровий блиск у її очах не віщує нічого доброго. І мені стає не по собі. Здається, ми справді вляпалися в щось серйозне. І зараз я навіть припустити не можу, у що це все може вилитися.