Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шопен. Сьомий вальс. До-дієз мінор. Те, що завжди несвідомо починає звучати, коли я відсторонено сиджу за фортепіано. Не знаю, чому саме ця композиція. Вона не моя улюблена, не найпростіша, не найвідоміша, але чомусь така зворушлива, щира, чуттєва й заспокійлива. Вона дарує мені внутрішню гармонію.
У музиці була постійність і ясність. Ти торкаєшся клавіш, і вони видають саме той звук, який тобі потрібен. З людьми все інакше. Ви не можете передбачити, що зробить або скаже людина.
Мені подобалися наші стосунки з Русланом. Навіть якщо ми не бачилися щодня – могли переписуватися. Те, як красиво і відкрито він міг говорити про свої почуття, робити мені комплементи. А особливо та неймовірна посмішка, яку він адресував мене, щойно наші очі зустрічалися. Але я все одно трохи нервувала.
Так було і в музиці. Коли переді мною немає точно прописаних нот, я гублюся. Нізащо не змогла б бути учасником гурту як Марина. Бо навіть від однієї думки про імпровізацію мене охоплює паніка. Ось і зараз мені хочеться мати чіткий план, як має розвиватися наш роман. Інакше кохання здається мені чимось складним. Немов я можу зробити щось не так, і все закінчиться. Не знаю, може я одна така чи просто потрібно більше часу, щоб звикнути.
Я відвела очі від клавіш, продовжуючи грати на автоматі. Окинувши швидким поглядом кімнату, я сіпнулася, зіпсувавши мелодію різким недоречним звуком, коли мої пальці збилися з ритму.
– Ти мене налякав, – притискаючи руку до серця, промовила я.
– Вибач. Просто почув, як ти граєш і захотів послухати.
Артур стояв, спершись плечем об одвірок. Виглядав хлопець як завжди спокійним і відстороненим.
– Не знала, що ти любиш класичну музику.
– Я її, скажімо так, поважаю.
– А що тоді любиш? – запитання вирвалося швидше, ніж я змогла зрозуміти, що кажу.
– Гру на гітарі, відпочинок на природі, швидку їзду на мотоциклі, будь-який напій із медом...
– Дівчат, – іронічно підвівши брову, запропонувала я.
– Дівчат потрібно кохати. Чесно, віддано, несамовито і всепоглинаюче, – його погляд був прикутий до мене і чомусь здавався тужливим.
– Ти так кажеш, наче не здатен на це почуття. Невже ти ніколи не кохав? – я глибоко вдихнула, сама злякавшись своєї цікавості. – Вибач. Ти не повинен відповідати. Це мене не стосується.
Я думала, Артур розвернеться і мовчки піде, як чинив часто, але він мене здивував. Повільно хлопець попрямував до мене і, поки я спостерігала за ним немигаючим поглядом, опустився на м'яку лавку перед фортепіано поруч зі мною. Він підніс пальці до клавіш. Я була впевнена, що він не вміє грати, ну може собачий вальс: його часто вчили по-приколу.
Артур почав цілком упевненим перебором і я з перших нот впізнала доволі просту, всім відому мелодію. Бетховен «До Елізи». Спрощена версія – грається однією рукою. Хлопець зіграв 9 тактів і зупинився, дійшовши до першої фінальної риси. Не давши мені ніяк прокоментувати його гру, він без будь-яких емоцій сказав:
– Не думаю, що є люди, які не здатні кохати. Я вважаю, просто є ті, хто цього не хоче.
– Чому хтось може не хотіти кохати? – здивувалася я.
– Тому що кохати – означає віддавати, нічого не чекаючи натомість. А дехто воліє тільки отримувати. Тому навіть якщо я і здатний на кохання, то не стану віддавати його тим, хто цього не вартий. Подумай над цим, – тихо додав він, піднімаючись на ноги.
Артур пішов, а я ще довго думала, до чого були його останні слова.
З моїх думок мене витягнула подруга, яка зайшла в кімнату, з гучним звуком кинувши свою сумку і сівши перед іншим фортепіано. Воно стояло біля протилежної стіни. В аудиторії була чудова акустика, тож навіть тихі слова, були чутні в усіх кутках.
– Про що задумалася? – весело пролепетала вона.
– Дивне запитання, але Артур бабій? – помітивши, як у Марини округлилися очі, я швидко додала: – Ну просто ти з ним більше знайома, а ми тут перекинулися кількома словами, і мені тепер цікаво, які в нього стосунки з дівчатами, з котрими він зустрічається.
– Та які там стосунки, – фиркнула подруга. – За ним же всі дівулі в універі бігають, а він тільки на другому курсі. Там одна моя знайома вчиться і розповідала, що він їм прямим текстом каже, що ніяких серйозних відносин не буде, а їм начхати – липнуть до нього, як реп'яхи. Я вважаю так: вони попереджені, значить знають, на що йдуть. А там уже взаємини між хлопцем і дівчиною різні бувають, якщо ти розумієш, про що я, – з багатозначною посмішкою додала вона.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я (не) люблю осінь, Літа Най», після закриття браузера.