Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Обід пройшов, за улюбленим журналістським висловом, у невимушеній дружній обстановці. Після майже чарівних Колвінських маніпуляцій з моєю ногою, її стан став більш-менш терпимим. І, хоча вона й залишалась трохи занімілою, все ж намагалась рухатися у загаданих їй напрямках. Та професор заприсягся, що до ранку я зможу навіть танцювати. До цього моменту він встиг переодягтися, і тепер виглядав цілковито незвично у потертих джинсах, кросівках та злегка мішкуватій футболці, що ніяк не приховувала його спортивну статуру. Мені також підшукали одяг, котрий хоч і був на розмір більше, та сидів на мені досить пристойно. У будиночку навіть душ віднайшовся, після якого було набагато приємніше натягувати на себе чисту одежину.

А поки що, мене, наче кришталеву вазу, відтранспортували до столу, де апетитно пахтіла, викликаючи голодні судоми у шлунку, тушкована картопелька із грибами, мариновані огірки, гарячі (на диво) млинці з медом, й квас у глечику. Усе це було люб’язно надано якоюсь міфічною Килиною.

З задоволенням уплітаючи смачності, я не забувала, як озиратись навсібіч, так і прислуховуватись до того, що відбувалось за столом. Правда, ні про що серйозне Колвін із Власієм не розмовляли. Один лиш раз тільки промайнула цікава пара фраз:

– Ти повідомив? – з ледве помітною напругою спитав професор.

– А то як же! – вдоволено похрускуючи огірком, відповів Власій.

Не дочекавшись, поки мене, нарешті, просвітять з приводу тієї чортівні, що відбувалась навколо мене, я вирішила сама прояснити деякі питання, що зродились у моїй світлій голівоньці:

– Власію, а ви хто?

Він трохи розгублено покліпав на мене очима, немов знання про його сутність – це щось само собою зрозуміле, тож, як така дурепа може цього навіть не припускати? Потім, трохи узявся в боки й з гордістю видав:

– Так, вартовик місця я.

– Домовик? Чи що?

– Домовики вартують дім, – замість Власія відповів Колвін. – А Власій вартує усю місцину, де розташовано будинок, тому того ніхто і не бачить, окрім тих, хто має допуск на цю територію.

– А раз дім на цьому місці, то і його я охороняю.

– Зрозуміло, – пробурмотіла я.

Що ж тут незрозумілого? Домовики, вартовики, пломенисті долоні, магічні капкани, ноги, котрі слухаються чортзна кого – все ж так просто! І, головне, нічого пояснювати не треба! А навіщо?! Сама допетраєш своїм розумом, якщо такий мається у наявності. А то ж раптом і насправді – силікон у черепку бовтається?

Здається, по моєму обличчі пролетіла зграя розлючених вовків, які ще й щирились, і це цілковито точно демонструвало, що під виделку у моїй руці краще зараз не підлазити, тому що Колвін миттєво відреагував. Ну, йому чого боятись: айсберг виделкою не проколупаєш.

– Валеріє, – до неможливості м’яким голосом почав він, і я мало не вдавилась від такої співчутливості, – по обіді я спробую вам усе пояснити.

– «Спробую» – досить примарне слово, й ні до чого не зобов’язує того, хто пояснює. З принципу: не зрозумів – твої проблеми, – не стрималась я, щоб не ошкіритись.

Професор якраз дійшов вже до квасу й на моїх словах мало не захлинувся:

– Я схожий на людину, що не намагається донести свою думку чітко й зрозуміло?!

– За половину сьогоднішнього дня, оце ваше «чітко й зрозуміло» трансформувалось в однозначне й безальтернативне «потім», котре погрожує ніколи не перетекти у «зараз». Зійдіть ви до більш чіткого пояснення, чому я повинна була стояти на місці, вам би не довелось витрачати на мене свої дорогоцінні сили та зілля. Не настільки я тупа, щоб не усвідомити небезпечність слова «капкан».

Колвін мовчки промокнув губи серветкою, нервово зібгав її й шпурнув на стіл, де вона, жалібно скорчившись, миттєво зітліла, не залишивши й сліду. Я судомно ковтнула й тицьнула виделкою в наступний шматок картоплі з такою силою, що тарілка видала зляканий скрегіт, після чого розмашисто відправила наряддя із «здобиччю» до рота, ніби маючи намір і його проковтнути. Коли я підвела очі, професор дивився на мене так, наче його й справді здивував факт того, що виделка повернулась на тарілку ціла й неушкоджена, а не відгризена, щонайменше, наполовину.

– Коли покінчите з обідом, ласкаво прошу на свіже повітря, – крижаним тоном кинув він мені, підіймаючись з-за столу.

– Неодмінно скористаюсь вашим галантним запрошенням, пане! – процідила я, свердлячи очима професорську спину зі звірячим бажанням всадовити з десяток виделок у його філейну частину.

– Кхе-кхе, – почулось осудливе кректання Власія, котрий, судячи з його погляду, дослівно прочитав на моєму обличчі ярий настрій на невідкладне втілення у життя антигуманного плану.

– Пробачте, Власію, – спробувала я посміхнутись якомога безневиннішою посмішкою з мого набору, – але довге спілкування з цим «наймилішим» представником людської фауни, навіть у янголі збудить його звірину частину.

– Дивись, дівонько, – похитав він головою, – сама ікла не відрости.

– Якщо чесно, – реготнула я, – образно висловлюючись, вони в мене вже віддавна сверблять, – я піднялась з-за столу. – Дякую за обід, Власію, вам і… Килині? Було дуже смачно.

– Передам, передам.

Не надто поспішаючи на зустріч з надто злим професором, я вчепилась у посуд з надією відтягти неминуче: от не хотілось мені зараз вислуховувати його крижаний тон, котрий щоразу проскакував у його смиканому спілкуванні зі мною. Зрозуміти ще б – чому? Але не встигла я продемонструвати свої далеко не шикарні хазяйські здібності, як була безцеремонно виштовхана на повітря:

– Іди-йди! Гляди – зачекались тебе вже.

– Угу, – пробуркотіла я, – хіба, щоб згодувати якомусь тигру.

Власій дещо дивно глянув на мене:

– Ти того… не сердься на Дмитрича, – зовсім тихо, майже пошепки, промовив він. – Зморений він з бою.

Я одразу ж знов на стілець і впала:

– Ви серйозно?

Вартовик примружився:

– А то ти кров не примітила?