Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Азохен вей… Три тижні… — аж сплеснув руками жид. — Це-це-це… Тоді нехай пан запорожець собі їсть, і уважно послухає, що Лейба має сказати.

Нестор кивнув, даючи знак, що слухає.

— Якщо пан козак знайде за поясом бодай ще одного таляра, то Лейба знає, як його зужиткувати з користю і приємністю.

Нестор самими очима показав, щоб той продовжував, підсовуючи до себе ближче тарілку з великими шматками м’яса в ароматно паруючій підливці.

— До обіду ще добрий кавалок дня, а пан, як я розумію, в Смілі нікого не має і не знає?

Нестор і це підтвердив, кивком. Бо з набитим ротом не здужав би промовити й слова, навіть як би дуже захотів.

— От… І як пан козак думає згаяти час?

Посмик раменом у відповідь.

— Так Лейба собі і подумав! — становчо підняв вказівний палець шинкар. — І не кажіть, що подумав зле, бо то не буде правда.

Шинкар витримав невелику паузу.

— Я ось що маю казати. Як пан козак подивиться на те, щоб скоротати ту зайву часину не на твердій лаві в корчмі чи на морозі під управою, а в теплій хаті і на м’якій перині?

— Пан козак скаже, що то було б вельми не зле… — Нестор саме закінчив з гуляшем і обтирав вуса, дивлячись, як до столу дріботить все та ж чорнява дівчинонька з великою тарілкою яєчні.

— Розумне рішення, — похвалив Лейба. — То, може, пан козак також не матиме нічого проти балії з гарячою водою, а також — випраного і попрасованого одягу?

— Пан Лейба вдає з себе чарівника? — посміхнувся Нестор, у котрого при цих словах на шкірі сирітки повиступали, а холод минулих днів і ночей озвався аж у суглобах.

— Жодних чар, — змахнув руками шинкар. — Лише маленький ґешефт і ще менший порнос. Моя двоюрідна тітка Циля мешкає зовсім поруч і охоче прийме на постій такого знатного пана.

— Буду вдячний… — щиро відказав Нестор.

— А може… — шинкар озирнувся чи донька не стоїть поруч, присунувся ближче, понизив голос і підморгнув. — …може, пан козак ще чогось бажає? Такого ж м’якого і не менш приємного, як перина і купіль? Але то вже, прошу пана, за окрему плату.

З несподіванки Нестор мало не вдавився. Відкашлявся, витер рота і гмикнув.

— Я бачу, ґешефт в пана Лейби поставлений на широку ногу.

— О, ні… — поривно замахав руками той. — Нехай пан козак не подумає лихого. Я не тримаю дім розпусти. Лише для поважних гостей. Моя племінниця Сара третій рік як овдовіла. Чоловік втонув, під кригу провалився. Зовсім молода. Шкода її… В малому містечку всі на виду. Все на язиці… А так — і пану добре, і їй розрада… і сякий-такий шеляг в хаті не зайвий. А найпаче — поголосу не буде.

— За перину, одяг і купіль домовилися, — кивнув Нестор, трохи подумав і продовжив. — Що ж до Сари… Ось. Тримай… — козак поклав на стіл дві срібні монети. — Знаєш, Лейбо… Три тижні в сідлі, ночі на снігу. Не доїдав, не досипав… Не хотілося б червоніти перед молодицею. Але… нехай прийде. Хоч спину потре. Ну, а не заладиться діло, не ображу.

— Ну, то доїдайте, а я гукну Юзика. Син пана і запровадить. А що до несправності… то панові не варто такими дурницями перейматися… — змовницьки посміхнувся шинкар. — Сара хоч і молоденька зовсім, та ж не дівка — розбереться що до чого.

— Домовилися…

Нестор подивився на шинкаря, що вставав з-за столу і таки вирішив запитати.

— Чи пан Лейба може знає когось з родини Твердохлібів?

— Горішніх, Долішніх чи Зарічних? — уточнив той.

— Того не відаю, — помотав головою запорожець. — Я лише Максима Твердохліба знаю.

— Максима? — перепитав Лейба задумливо. — Не вхопив, значить, дідько песиголовця… Вай вей…

— То пан його знає? — Нестор вже навіть злитися поволі почав. Ну а як інакше? Кого не запитаєш — роблять страшні очі і нічого не розповідають.

Але Лейба, на відміну від старого Омелька, втікати не став. Затримався.

 — Не надто добре. Усі, хто за рікою живе, то інша парафія. На особині тримаються. Але чув, що геть недобре там було. Подробиць не знаю. Одне достеменно — і старий Тарас, і обидва старші сини його в одну ніч пропали. І тільки Максима бачили люди напоранок, як гнав коня пріч, немов очманілий. От і судіть самі, пане запорожець, який з того всього можна вислід зробити?

— Справді… — погодився Нестор, чухаючи потилицю. — Чимось тхне…

— Отож бо… То кликати Юзика?

— Не бачу перепони. — Нестор витер тарілку останньою скоринкою і відправив її в рота. — Quae sunt Caesaris Caesari* (*лат., — Віддайте кесарю кесареве…) То справи давні, а ми нині живемо.