Читати книгу - "Додому, Володимир Семенович"

Сходини – кілька грубообтесаних, але міцно збитих між собою дощок – з глухим стуком упали на причал Фессалонікеона. «Перше море перетнув», – подумав чолов’яга, що стояв позад купки подорожуючих, котрі зі своїми пожитками уже нетерпляче зібрались біля борту.

На відміну від решти, чолов’яга не видивлявся у місто. Його погляд приковували кораблі, що погойдувались біля причалу.

– Слава богам, Рим я покинув, – думав чоловік – Чим же тепер пливти далі? Чи є хто до Тіри або Ольбії?

– Бачу, Ти не спішиш на берег, – почув він позад себе голос Зенона, кормчого і, водночас, власника цієї непоказної опуклобокої посудини.

Зенон і загалом був балакучим греком, а сьогодні він був просто щасливий – остання у цьому році мандрівка до Лація успішно завершилась. Пасажири, яких він узяв в Остії, зійдуть на берег, команда вивантажить вантаж, а за кілька днів і судно буде витягнуте на берег та сховане від зимової негоди під навіс.

Чолов’яга, що ось уже багато років відкликався на прізвисько Турус (він уже і забувати почав, як його кликала в дитинстві мати) лише здвигнув плечима:

– Берег уже не втече.

– Хіба Тебе не ждуть тут? – Зенону хотілось говорити.

– Я настільки вільний, що мене уже ніде і ніхто, на щастя чи на жаль, не жде…

– Тож куди Ти прямуєш? – Зенон не міг зрозуміти співрозмовника

– Я повертаюсь у дитинство, – чомусь сумно посміхнувся Тур і ступив на сходини.

– Хай щастить тобі, чоловіче, – кинув услід йому Зенон.

– І тобі дякую за добру подорож і хай допомагають боги, яким молишся, – широка спина дивного пасажира уже віддалялась від корабля.

Зенон здвигнув плечима та взявся до роботи. А Турус йшов, не звертаючи уваги на зустрічних, котрі розступалися. Його недаремно прозвали диким биком – такий же насуплений і такий же кремезний.

Це був ще не старий чоловік, але уже геть сивий. Широкі груди, довгі руки, міцні ноги і погляд перед яким відступали не лише перехожі, але і суперники. Шрами, старі і зовсім нові (вирізнявся червоним шнурком один на лівому стегні), а головне, дерев’яний меч, руків’я якого визирало із клунка за спиною у чолов’яги, видавали у ньому рудіарія – вчорашнього гладіатора.

Доспілі грона винограду, що синіли поміж листя, висохла трава на схилах, потемнілі морські хвилі, які важко бились об берег, промовляли про осінь, що огортала Фессалонікеон.

– Довго ж я вибирався з Риму, – подумки зітхнув Турус, – Коли б не рана, з якою довелось провалятись, я б уже слухав не шум цих хвиль, а дзюркотіння струмочка, що біля нашого хутора. Як ж його називала мати?.. Але як би не рана, то може б і не отримав дерев’яного меча, – його думки перестрибнули до останнього бою.

Тоді був погідний весняний день. У великому цирку на влаштовані імператором ігри, як завжди, зібралось десятки тисяч римлян. Галас із лав, що оточували арену, здіймався неймовірний. А на арені залишився він і двоє супротивників… Так, гарний був бій, – Турус поправив клунок на плечі.

У клунку було усе його майно: друга туніка, плащ на випадок негоди, пара взуття, ніж і кресало, ну і, звичайно, дерев’яний меч та звиток із печаткою, який засвідчував, що колишній гладіатор Турус є вільною людиною. Був ще й сувій книги, котру він інколи перечитував (вмінню читати, такому рідкісному серед гладіаторів, він завдячував одній матроні, котра свого часу виявляла прихильність до молодого бійця арени). Турус мав і достатньо срібних динаріїв, та, навіть, дещицю золотих ауресів, але тримав їх не у клунку, а у кошелі, захованому під тунікою.

На березі Турус рушив не до міста, а вздовж пристані, розглядаючи припнуті судна. Більшість із них були невеликими рибальськими човнами. Між ними кілька більших торгових кораблів і аж у дальньому кінці порту бовванів великий корабель, котрий також лиш причалив. До нього він і попростував.

Ще звіддаля відчув сморід. Що ближче підходив до судна, то сморід ставав різкіший і, здавалось, аж густіший. Турус здогадався – це рабовласницький корабель. Десятки людей провели у тісноті трюму багато днів і ночей, без світла, без простору. Лише зараз їх виводили і садовили на причалі, зв’язуючи міцними мотузками, а то й залізними ланцюгами у групи. Невільники понуро сиділи, мружачись на сонце, якого давно не бачили. Переважно це були молоді чоловіки і жінки. Були і діти. Над усіма ними височіли наглядачі із канчуками у руках і мечами на поясах. На палубі стояли їхні очільники, пильно наглядаючи за розвантаженням двоногої скотини.

– З цими мені не по дорозі, –  Турус зупинився. Колись і він був у такому ж становищі. Десятилітній хлопчина з налигачем на шиї. Його, як ту худобину, пригнали до імперії. Щоправда не в трюмі корабля, а суходолом… Він вижив і виборов свободу.

– З цими мені не по дорозі, –  ще раз про себе мовив чолов’яга і намірився рушати назад, але до його вух долинуло тихе схлипування:

– Яриле, допоможи, порятуй мене, спали усіх негідників. А Ти, Стрибоже візьми мене на свої крила і понеси додому. Чи чуєте мене боги у цьому чужому краю…

Турусу здалося, що він почув голос матері, яким він його пам’ятав. Голос звертався до богів його матері, мовою його матері. Він обернувся. Молитву, схлипуючи, промовляла молода дівчина із розпатланим русявим волоссям, що, схиливши голову, сиділа на колінах у групі рабинь. Мовби відчувши спрямований на неї погляд, дівчина підвела голову. Карі очі дівчини були у сльозах.