Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– От, відьма руда!.. – вилаявся кучер. – Вхопилася як болячка і не відпускає!

Я глянула на себе: спідниця задерта майже до грудей – що ж це за день сьогодні такий? – сумка висить на щиколотці. Слава Акрідені, цілісенька! Два ґудзики з кофтинки полетіли в Марсулу*. Я огляділася на всі боки, сяк-так приводячи себе до ладу. Сиділа я на бруківці посеред дороги на чиємусь дбайливо підстеленому плащі.

Магія! Стовідсоткова магія! Ми б шиї собі зламали, якби впали на бруківку. Я закрутила головою – де наш рятівник? І побачила, що біля візка стоїть високий хлопець, десь мого віку. Заможний. Довге пшеничного кольору волосся схоплене на потилиці чорною шовковою стрічкою з двома великими перлинами на кінцях. Одягнений охайно у шовкову сорочку з широкими рукавами та чорні штани. Він енергійно жестикулював, щось доводячи кучеру. Той мотав головою, не погоджуючись з хлопцем. Я зняла зі щиколотки сумку, стала на карачки і спробувала підвестися. Спроба з тріском провалилася. Біль пронизав ногу від ступні до стегна. Я скрикнула і завалилася на бік. Хлопець в одну мить опинився поруч.

– Де болить?

– Нога, – крізь зуби пробурмотіла я, намагаючись стримати сльози.

Він легенько штовхнув мене так, що знову опинилася сідницею на плащі, безцеремонно задер спідницю і швидко пройшовся довгими пальцями вздовж ноги, що нила і пульсувала нестерпним болем. Моїх щік, що спалахнули від сорому, він не помітив. Або удав, що не помітив.

– Де найбільше болить?

Я, схлипнувши, показала пальцем на щиколотку. Він обмацав її і, усміхаючись і зазирнувши в очі, спитав:

– Як тебе звати?

– Ру-у-у-у-у-ута! – завила я від болю і сльози все ж таки покотилися по щоках, розміром з його перлини на стрічці. Цей гад смикнув мою ногу так, що все моє недовге життя промайнуло перед очима.

– Все-все-все, заспокойся. Уже все позаду. Нога болить?

Я на мить припинила плакати й поворухнула ногою. Ні, нога не боліла. Я витріщилася на хлопця.

– Мене звати А́льгін. Давай руку, Руто, допоможу встати.

Я подала руку, і він легко мене підняв. Потім, підхопив сумку, звалив собі на плече і простягнув носовичок, яким я одразу ж витерла обличчя. Я підняла з дороги його плащ і струснула. Кучер, який ще нікуди не поїхав, чхнув від куряви, яку я мимоволі здійняла.

– Можна я поки що накину його на себе? – запитала я в Альгіна, натягуючи блузку, намагаючись прикрити раптовий виріз. Хлопець кивнув.

– А платити хто буде? – уїдливо поцікавився кучер.

– За те, що ви мене ледь до Маруни не відправили? – до мене повернулися сили сперечатися.

– Я буду скаржитися в префектуру та мерію! – пригрозив кучер.

– Та хоч королю! – зухвало відповіла я.

– Ходім, – потягнув мене за плащ Альгін.

– Ну, руда бестія, начувайся! Зустрінешся на моєму шляху – буде тобі на переливки!

Мені вистачило розуму промовчати. На сьогодні потік сарказму вичерпано. Мабуть. Бо день явно не задався. Варто було вийти за поріг рідної домівки, як потрапила вже в три халепи!

– Мені треба в «Клич вепра», – сказала я своєму рятівникові.

– Встигнеш стрес зняти, – весело підморгнув він.

А хлопчина симпатичний, веселий. Он як сірі очі горять! Ех, певно, за таким уся вулиця бігає.

– Дякую тобі, – боячись уславитися невігласом, я подякувала хлопцеві.

– Прошу. Я коли побачив цю картину, – він приховав усмішку, – то одразу не зрозумів, що кінь поніс. Думав, цирк приїхав.

Я промовчала, а потім сама не витримала і розсміялася, уявивши цю картину.

– Яскраве, напевно, було видовище, – я віддихалася від сміху.

– Не те слово!

За теревенями я не помітила, коли ми звернули на бульвар Магії.

– Прийшли, – видихнув Альгін.

Я перевела дух й обімліла – переді мною стояла відчинена брама, до неї з усіх боків стікалися юнаки та дівчата. Хтось пішим ходом, когось привозили підводи та карети. Усі з дорожніми сумками, наплічниками, саквояжами й дуже серйозним виглядом. За брамою відкривався вид на височенну величезну будівлю з рожевого мармуру з сімома вежами. Я оніміла від краси. На вершині кожної вежі висів прапор. Що було на них зображено – знизу не видно. Усе навколо будівлі потопало в зелені. На підході був цвятопляс*, час цвітіння моїх улюблених ромашок. Я придивилася й ахнула – саме ними засаджені клумби. Вже височенькі, тягнуться до сонця гнучкими стеблами. Коли розквітнуть – весь двір потоне в біло-жовтому морі. Я уявила собі це видовище і мимоволі посміхнулася.

Ми йшли двором. У центрі просто неба височіла золота Спіраль, що широченною основою стояла на землі та маківкою зникала у далеко у небі. Усередині неї просто в повітрі розгойдувався гігантський Маятник. Цікаво, на чому він кріпиться? Придивившись, я зрозуміла, що Спіраль ще й обертається. Альгін з посмішкою спостерігав за тим, яке враження на мене справила і Спіраль з Маятником, і будівля.

– Що це? – тільки й змогла запитати я, тицьнувши пальцем у бік Спіралі.