Читати книгу - "Людині потрібна людина…, Анна Нікош"

Другий місяць моєї вагітності не змінив моєї стрункої фігури. Не знала я і токсикозу.

Мало , що змінилось у моєму житті, хіба що адреса проживання. Я повернулась до Романа. І він розслабився. Заміж більше не гукав. Довелося брати ініціативу в свої руки.
 

— Рома , а ми одружуватися будемо ? - запитала я. 

— Так ти ж не хотіла , -  здивовано відповів він.

— Так я і зараз не хочу , тільки вже треба , - з посмішкою я відповіла йому. 

— Ну , бери довідку у лікаря і одразу ж розпишемось.

Ось так, без краплиночки романтики мене « покликали » заміж. 
Я , навіть ,батькам не стала казати , що ми одружуємося. Розписалися тихенько і приїхали до них нарядні одразу після церемонії. Та повідомили одразу дві новини.

Наші батьки , наче, зраділи , але ні мої , ні його не проявили бажання познайомитися один з одним.

Всю вагітність Роман був десь , але не зі мною. Ми купували разом в інтернеті щось для малюка , коли він мав вільний час ввечері . Він скручував дитяче ліжечко, допомагав облаштувати дитячу кімнату, обирав візочок і автокрісло. Але його ніколи не було поруч в потрібний момент. Навіть , на УЗД зі мною їздила Катюня.

За два тижні до пологів у мене почалися тренувальні схватки , які тривали по 8-12 годин на добу . Мене поклали у лікарню. А мій чоловік пішов в запій.

І в день , коли я народила,  прийшов до родзали запухший , очманілий папаша з перегаром , що боявся взяти власну дитину на руки. Я так перенервувала, що ледь не втратила ще неприбувше молоко.

— Кицюня , я викликав твою маму мені на заміну. В неї все-таки більше досвіду, а я боюся. 

— Добре , - відповіла я , хоч мені це страшенно не сподобалося. Та бачити його зараз помʼятим і запухшим не було бажання. 
 

Дні пролітали дуже швидко : от нас і виписали , а от і хрестини нашого малятка. І , нарешті , знайомство наших батьків.

Все пройшло чудесно. Як в справжній великій і люблячій родині.

Можна видихнути. Ми - сімʼя.