Читати книгу - "Все королівське військо"

ніж на історичних рівнинах Фландрії69, і як та сама істота, що недавно лежала в твоїх обіймах гнучка, мов лоза, м’яка, мов шовк, і лагідна, мов кошеня, раптом оберталася на страхітливе скупчення підступних колючих ліктів і зловмисних колін. А за тими ліктями крізь звислі на обличчя пасма волосся жевріли в світлі місяця чи зір блискучі очі, і з розтулених уст вихоплювався здавлений сміх, а в проміжках — наспівні слова:

— Я не люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі… я не… люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі…

Кінець кінцем, знесилена тим сміхом, вона валилася мені на руки, давала себе поцілувати, а тоді глибоко зітхала й шепотіла:

— Я люблю мого хлопчину Джеккі.— І, легенько торкаючи пальцем моє обличчя, повторювала: — Я люблю мого хлопчину Джеккі… дарма що в нього такий страшний носик! — І добряче щипала мене за носа. А я жалісно гладив те горбате, криве, хрящувате страховидло, вдаючи, ніби мені дуже боляче, хоч насправді був радий-радісінький, що вона доторкнулася до нього своїми пальчиками.

Ніколи, було, не вгадаєш, чи тебе чекає довгий поцілунок, чи отака шалена відсіч ліктями і хихотіння. Та це й не мало великого значення, бо зрештою вона однаково прихилялася головою до мого плеча й дивилася в небо. Між поцілунками ми іноді мовчали, іноді я декламував вірші,— я тоді приохотився до поезії, і це начебто було мені до вподоби,— а іноді ми заводили розмову про те, як будемо жити, коли одружимось. Власне, про одруження як таке я з нею ніколи не заговорював. Просто ми вважали за само собою зрозуміле, що одружимось і завжди житимемо разом у світі залитих сонцем пляжів, осяяних місяцем сосон біля моря, подорожей до Європи (де жодне з нас ще ніколи не було), будинку в дубовому гаю, шкіряних сидінь автомобіля, а десь далі — й ватаги чарівних дітлахів, яких я уявляв собі досить туманно, а вона напрочуд виразно, і яким ми, коли не знаходилось інших тем, дуже поважно й ретельно вибирали імена. Усім їм було призначено друге ім’я Стентон70. Одного з хлопців вирішили назвати Джоелем Стентоном, на честь губернатора. А найстаршого, звісно, Джеком, як мене.

— Бо ти в мене найстаріший у світі, хлопчино Джеккі,— казала Анна.— І нашого найстаршого назвемо Джеккі, на твою честь, бо ти старіший за все, що тільки є, старіший за океан, старіший за небо, старіший за землю, старіший за дерева, і я завжди любила тебе і завжди смикала за носа, бо ти старий-старезний стариган, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, і я тебе люблю.— І смикала мене за носа.

Тільки один раз, уже наприкінці літа, вона таки спитала мене, чим я думаю заробляти на прожиток. Тихо лежачи на моїй руці, довго мовчала і раптом озвалася:

— Джеку, а що ти збираєшся робити?

Я не зрозумів, про що, в біса, вона говорить, і відказав:

— Що я збираюся робити? Дмухатиму тобі у вухо.— І дмухнув.

— Та ні, що ти робитимеш далі? З чого житимеш?

— Дмухатиму тобі у вухо й з того житиму,— сказав я.

Вона не посміхнулася.

— Я серйозно питаю.

Я з хвилину помовчав. Тоді сказав:

— Я думаю, чи не піти мені вчитися на юриста.

Вона теж трохи помовчала, а потім дорікнула:

— Ти ж тільки щойно це придумав. Аби щось відповісти.

Так воно й було. Як по правді, то про своє майбутнє я волів не замислюватись. Не замислювався, та й годі. Думав, знайду собі якусь роботу, байдуже яку, і робитиму що скажуть, і отримуватиму платню, а потім її витрачатиму і в понеділок уранці знов ітиму на роботу, ото й тільки. Честолюбних задумів я не плекав. Але й не міг отак навпростець сказати Анні: «Е, знайду якусь роботу». Я мав справити враження людини далекоглядної, розважливої, тямущої.

І, бажаючи справити таке враження, я вскочив у халепу.

Вона бачила мене наскрізь, наче скельце, і мені не лишалося нічого іншого, як сказати, що вона дуже помиляється, я справді маю намір учитися на юриста, та й що в цьому поганого, коли її ласка?

— Ти тільки щойно до цього додумався,— вперто повторила вона.

— Якого біса,— мовив я.— Голодувати зі мною ти не будеш, я дам тобі все, що ти маєш тепер. Якщо тобі потрібен великий будинок, пишні убори, розваги — гаразд, я…

Та закінчити мені не вдалося.

— Ти чудово знаєш, Джеку Берден,— сказала вона,— що нічого такого мені не треба. Ти поводишся просто підло. Намагаєшся зробити з мене казна-що. Мені не треба того, про що ти кажеш. Ти й сам знаєш, що не треба. Знаєш, що я люблю тебе й ладна жити в халупі і їсти самі боби, коли діло, до якого в тебе лежить душа, не даватиме заробітку. Та коли в тебе не лежить душа до жодного діла, то хай би ти навіть дістав якусь посаду і отримував купу грошей… ну, ти знаєш, про що я кажу… знаєш, як дехто живе…— Вона випросталася на сидінні машини, і її очі навіть у тьмяному світлі самих тільки зір зблиснули властивою сімнадцятирічним благородною зневагою. Потім утупила в мене пильний погляд і з поважністю, що раптом обернула її на кумедну суміш дорослої жінки з пустотливим дівчам, що начепило на себе завеликі материні черевики на високих підборах та пір’яне боа,— з поважністю, що зробила її водночас і старшою, і молодшою, ніж насправді,— промовила: — Ти ж знаєш, що я люблю тебе, Джеку Берден, і я вірю в тебе, Джеку Берден, і ти не будеш таким, як усі оті люди, Джеку Берден.

Я засміявся — так це було кумедно — і спробував поцілувати її, але вона не далася, і всі її гострі лікті та коліна запрацювали, мов косарка, і то не жартома, а я був наче трава під ножами. І вгамувати її я не міг. Не міг і пальцем до неї доторкнутися. Вона звеліла везти її додому і навіть не поцілувала мене на добраніч.

Більше про це не було сказано нічого, за винятком хіба ще одного речення. Другого дня, коли ми з нею довго лежали на своєму плотику під пекучим сонцем і зморено мовчали, вона раптом запитала:

— Ти пам’ятаєш учорашню розмову?

Я сказав, що пам’ятаю.

— Так от,— мовила вона,— я говорила серйозно. Справді серйозно.— А тоді забрала руку, зісковзнула