Читати книгу - "Гра янгола"

Силует чітко вирізнявся в кутку зали, у тому кріслі, де він сидів завжди. Криваве світло, яке просочувалося крізь щілини у віконницях, освітлювало блискучі черевики та контури костюма. Обличчя було повністю в темряві, але я знав, що він на мене дивиться. І що він усміхається. Я підняв револьвер і націлив на нього.

– Я знаю, що ви вчинили, – сказав я.

Кореллі не ворухнув жодним м’язом. Залишався нерухомим, наче павук. Я ступив крок уперед, націливши дуло револьвера йому в обличчя. Мені вчулося зітхання в темряві, і на мить червонясте світло спалахнуло в його очах. Я був переконаний, що зараз він стрибне на мене. І вистрелив. Віддача від пострілу вдарила мене в лікоть, наче молотком. Хмарка синього диму піднялася над револьвером. Одна з рук Кореллі впала з підлокітника крісла й загойдалася, шкрябаючи нігтями підлогу. Я вистрелив знову. Куля влучила йому в груди й утворила задимлену дірку в одязі. Я тримав револьвер обома руками й не наважувався підійти ближче, пильно роздивляючись нерухомий силует у кріслі. Розгойдування руки ставало все повільнішим, аж поки тіло знову завмерло нерухомо, а нігті, довгі й відполіровані, знову вчепилися у тверде дерево дубового підлокітника. Тіло не зворухнулося й не видало жодного звуку, хоча щойно прийняло в себе дві кулі: одну в обличчя, а другу – у груди. Я відступив на кілька кроків до вікна й розчахнув його кількома поштовхами, не відводячи погляду від крісла, у якому сидів Кореллі. Потік запилюженого світла ринув від балконної балюстради до найдальшого з кутків, освітивши тіло й обличчя хазяїна. Я хотів проковтнути слину, але в роті було сухо. Перший постріл зробив йому дірку між бровами. Другий – на лацкані піджака. Але не було жодної краплі крові. Замість крові з дірок сипався тонкий порох, дрібненький і блискучий, схожий на пісок, що сиплеться з піскового годинника. Очі блищали, а губи стулилися в саркастичній посмішці. То була лялька.

Я опустив револьвер – рука моя досі тремтіла – і повільно наблизився до крісла. Я нахилився над тією гротескною маріонеткою й підніс руку до її обличчя. Протягом якоїсь миті я боявся, що ті скляні очі заворушаться, а руки з довгими нігтями схоплять мене за горло. Я доторкнувся до щоки пучками пальців. Дерево, покрите емаллю. Я не зміг утриматися від гіркого сміху. Годі було сподіватися чогось іншого від хазяїна. Я ще раз подивився на ту фізіономію, скривлену в іронічній гримасі, і вдарив її руків’ям револьвера. Вона відхилилася вбік, упала на підлогу і я став кóпати її носаками. Дерев’яний корпус утратив форму, руки та ноги переплелися так, як вони не можуть переплестися на тілі живої людини. Я відступив на кілька кроків і роззирнувся навколо. Побачив велике полотно з намальованим на ньому янголом і зірвав його одним посмиком. За цією картиною я побачив двері, що нагадали мені ті, крізь які я увійшов до підвалу, коли залишився тут ночувати. Я взявся за ручку. Вони були незамкнені. Я втупив погляд у сходи, які спускалися в темний колодязь. Підійшов до комода, звідки, як мені пригадалося, Кореллі дістав свої сто тисяч франків під час нашої першої зустрічі, і став висовувати шухляди. В одній знайшов бляшану коробку зі свічками й кілька сірників. На мить завагався, запитуючи себе, чи хазяїн не залишив усе це умисне, сподіваючись, що я натраплю на нього, як натрапив на ляльку. Але потім таки запалив свічку й рушив через салон до дверей. Кинув останній погляд на повалену ляльку й зі свічкою, високо піднятою в лівій руці, та з револьвером, твердо затиснутим у правій, почав спускатися сходами. Я зупинявся майже на кожній приступці, щоб оглянутися назад. Спустившись до підвальної зали, відвів руку зі свічкою так далеко від себе, як тільки зміг, і описав нею півколо. Усе було там: операційний стіл, газові світильники й таця з хірургічними інструментами. Усе вкрите пилюкою та заплетене павутиною. Але було тут щось іще. Кілька силуетів, що прихилилися до стіни. Такі самі нерухомі, як і силует хазяїна. Я поставив свічку на операційний стіл і наблизився до тих силуетів. Я впізнав серед них служника, який нас обслуговував однієї ночі, та водія, який привіз мене додому після вечері з Кореллі в саду біля будинку. Були там й інші ляльки, яких я не зміг упізнати. Одна стояла обличчям до стіни. Я обкрутив її дулом револьвера й через секунду дивився на самого себе. Відчув, як мороз пройшов у мене поза шкірою. Лялька, яка зображувала мене, мала тільки половину обличчя. Друга половина не мала чітко означених рис. Я вже наготувався повалити цю ляльку копняком, коли почув дитячий сміх нагорі сходів. Я затримав дихання, і тоді почувся якийсь дивний тріскіт, що повторився кілька разів. Я побіг сходами нагору. Лялька хазяїна вже не лежала на підлозі там, де вона впала, коли я її повалив. Сліди від ніг віддалялися звідти в напрямку коридору. Я відвів бойок револьвера й пішов по тих слідах, поки звернув у коридор, що вів до холу. Там я зупинився й підняв револьвер. Сліди уривалися посередині коридору. Я став шукати невидимий силует хазяїна між тінями, проте жодного сліду від нього не було. У кінці проходу головні двері були, як і раніше, відчинені. Я повільно дійшов до того місця, де слід уривався. Але через кілька секунд помітив, що між фотографіями вже немає порожнього місця, яке було там раніше. На стіні висіла нова рамка, а в ній фотографія, яка, здавалося, вийшла з-під того самого об’єктива, що й усі інші, які утворювали цю моторошну колекцію, а на тій світлині я побачив Крістіну в білій сукні з поглядом, спрямованим у лінзу фотокамери. Але вона була не сама. Її обіймали й підтримували сильні руки, що належали людині, яка усміхалась, дивлячиcь в об’єктив фотоапарата. Андреас Кореллі.

13

Я спустився з пагорба до лабіринту темних вулиць району Ґрасіа. Там я знайшов відчинену кав’ярню, де зібралася досить велика компанія сусідів, які жваво обговорювали проблеми чи то політики, чи то футболу; визначити це було важко. Я проштовхався крізь натовп, крізь густу хмару диму та гамір, і підійшов до прилавка, де шинкар