Читати книгу - "Чотири сезони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А пам’ятаєш, як тоді, на сосні?
— Угу.
Рік тому Тедді з Крисом полізли на велику сосну, що росла за моїм будинком. Майже видряпалися на верхівку, але Крис сказав, що далі не можна, бо там усі гілляки гнилі. На обличчі в Тедді з’явився божевільний впертий вираз, і він сказав: «Та похрін», — у нього всі долоні були в сосновій живиці, і він збирався лізти далі, аж поки не торкнеться верхівки. І хоч би що казав йому Крис — Тедді було мов горохом об стінку. Отож, поліз він угору і справді дістався верхівки (він важив лише сімдесят п’ять фунтів[132], не забуваймо про це). Він стояв на найвищій гілляці, стискав липкою від живиці рукою верхівку, верещав, що він володар світу чи ще якусь таку дурню. І тут гнила гілляка, на якій він стояв, не витримала, з огидним звуком тріснула, і він стрімко полетів на землю. Те, що сталося далі, було з розряду подій, які змушують вас повірити, що на світі є Бог. Крис простягнув руку (суто рефлекторно), і так уже вийшло, що вхопив Тедді Дючампа за чуприну. Потім зап’ястя йому рознесло до неймовірних розмірів і він тижнів зо два не міг користуватися правою рукою, але він терпляче тримав Тедді доти, доки той із вересками й лайкою намацав під ногами живу гілляку, досить товсту, аби втримати його вагу. Якби Крис не вчепився в нього наосліп, летів би Тедді шкереберть усі сто двадцять футів[133] до землі й приземлився б кривавим потрощеним мішком від ударів об гілля. Коли вони злізли, Крис був весь посірілий і мало не блював од страху. А Тедді хотів на нього накинутися з кулаками, бо, бачте, за чуприну його тягнув. І вони б таки побилися, якби я не втрутився й не помирив.
— Мені час від часу це сниться. — Крис подивився на мене, і погляд у нього був напрочуд беззахисним. — Тільки в тому сні я не встигаю його схопити. У руці лишається кілька волосин, а Тедді верещить і падає. Дивно, скажи?
— Дивно, — погодився я. Ми подивилися один одному в очі й на мить уздріли там те справжнє, що робило нас друзями. Та потім відвели погляди й знову дивилися, як бісяться Тедді з Верном: зачерпують у жмені води, поливають один одного, верещать, сміються й обзиваються сцикунами.
— Так, але ти встиг, — сказав я. — Крис Чемберз не промазує, еге ж?
— Навіть коли дівчата лишають сидіння опущеними. — Він мені підморгнув, показав великим і вказівним пальцями кружальце знаку «окей» й акуратно крізь нього сплюнув.
— Чемберз, зроби мені добре, — сказав я.
— Через соломинку, друже бобре, — відповів він, і ми обидва розсміялися.
— Ідіть, поки вода назад не потекла! — заволав до нас Верн.
— Навперейми, — сказав Крис.
— У цю спеку? Ти з глузду з’їхав.
— Ану, — усе ще сміючись, під’юджував він. — На рахунок «один».
— Окей.
— Один!
І ми помчали навперегони. Наші кеди збивали куряву на твердій, запеченій сонцем землі, тіла хилилися вперед, ноги в джинсах тільки мигтіли, а кулаки були міцно стиснені. Фінішували в нічию: Верн із боку Криса, а Тедді з мого в одну мить підняли догори середні пальці. Сміючись, ми повалилися на землю, у нерухомий, димчастий сморід звалища, і Крис жбурнув Верну його баклагу. Коли я напився досхочу, ми з Крисом пішли до колонки, і спершу Крис качав мені, а тоді я йому. Крижана вода миттєво злизала з нас сажу та спеку, і шкіра на наших головах зненацька відчула січень, до якого було ще цілих чотири місяці. Потім я наповнив бляшанку з-під жиру, і ми пішли посидіти в затінку єдиного на звалищі дерева, чахлого ясена, що ріс на відстані сорока футів од оббитої руберойдом хатини Майла Пресмана. Дерево злегка хилилося на захід, так, неначе все, що йому хотілося, — підібрати коріння, як стара дамочка підбирає поділ сукні, і чухнути до біса з цього звалища.
— Краса! — Крис розсміявся і відгорнув з лоба сплутане волосся.
— Повний кайф, — погодився я, і собі не перестаючи сміятись.
— Так гарно, — просто сказав Верн. І він мав на увазі не лише те, що ми незаконно залізли на звалище, чи піддурили батьків, чи пішли в похід залізничними рейками до Гарлоу. Усе це він, звісно, теж мав на увазі, але зараз мені здається, що тоді він відчував щось більше, і ми всі разом із ним. Усе було з нами й навколо нас. Ми точно знали, хто ми такі й куди прямуємо. То було фантастично.
Ми ще трохи посиділи, патякаючи, як завжди: про те, яка бейсбольна команда найкрутіша (звісно, «Янкіз» з Ментлом і Мерисом), яка машина найкраща («Тандерберд» п’ятдесят п’ятого року випуску, хоча Тедді вперто нав’язував «корвет» п’ятдесят восьмого), хто найкрутіший пацан у Касл-Року з тих, хто не в нашій банді (ми всі зійшлися на тому, що це Джеймі Ґеллант — він показав місіс Евінґ середній палець і перевальцем, запхавши руки в кишені, вийшов із класу, а вона верещала всяке йому навздогін), який найкращий телесеріал (або «Недоторканні», або «Пітер Ґанн»[134] з Робертом Стеком у ролі Еліота Неса і Крейґом Стівенсом у ролі Ґанна, й обидва вони грали класно), ну, про все таке.
Те, що тінь ясена стала довшою, першим помітив Тедді й спитав мене, котра година. Я глянув на годинник і здивовано побачив, що вже чверть на третю.
— Пацани, — сказав Верн. — Хтось мусить збігати по хавчик. Звалище відчиняється о четвертій. Не хочу я тут бути, коли припхаються Майло зі Звірюкою.
Із цим навіть Тедді погодився. Майла він не боявся — у того було величезне пузо і років йому було як мінімум сорок. Але при згадці імені «Звірюка» кожен пацан у Касл-Року міцніше стискав між ніг яйця.
— Добре, — кивнув я. — Кидаємо жереб?
— Жереб — це в нас ти, Ґорді, — осміхнувся Крис. — Жереб’яточко.
— На свою матір подивися. — І я роздав їм усім по монеті. — Підкидайте.
Чотири монетки сяйнули
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.