Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Досить і того, що я бачила, чим закінчувалися спроби інших.

— Я волію тинятися болотами і чагарниками, обминати зміїні кубла, їсти траву та кору дерев! Це все одно краще, ніж жити тут, коло цього недолюдка.

— Ти не перша, хто так каже. Але одна справа — мріяти про втечу, а інша — втікати, наражаючись на смертельну небезпеку. На багнищі довго не протягнеш, пси винюхають, а потім втікача повернуть сюди… А що на нього чекає тут, тобі краще не знати!

— Ну що він зробить, якщо впіймає? Що? — спитала дівчина, зі страхом і надією очікуючи відповіді.

— Страшно навіть подумати, яке покарання він вигадає. Цей монстр вивчав своє ганебне ремесло серед піратів у Вест-Індії. Ти не зможеш заснути, якщо я розповім тобі, яких його «подвигів» я тут надивилася. Бувало, мені тижнями вчувалися крики його жертв, яких він піддавав несамовитим тортурам. Ти ж іще не бачила пустиря за селищем, і сухого дерева з обвугленим стовбуром… а навіть якби бачила, ніхто тобі не скаже, що там відбувалося, бо ця правда страшна.

— Скажи мені!

— Не скажу. Про це згадати страшно, не те що розповідати. Боже, що ж буде завтра, якщо Том відмовиться виконувати його волю?..

— Господи! — прошепотіла Емілі, аж збліднівши від жаху. — Що ж робити, Кассі, як нам тут жити?

— Роби те, що і я — пий! Я спершу також не могла звикнути, але тепер я без вина не вижила б. Людині потрібно мати хоча б якусь радість у житті. Ото вип’ю — і вже не так страшно.

— Мати мене застерігала: «Не пий, доню, ніколи…» — сказала Емілі.

— Мама… — гірко вимовила Кассі. — Яке має значення, чого нас вчили, як нас виховували? Ми навіть собі не належимо, які там батьки?! Он воно як! Пий, Еммі, пий, скільки можеш — так легше жити.

— Кассі, Кассі, пожалій же ти мене!

— А я й жалію, адже у мене також була донька! Де вона? Хто нею володіє зараз? Тільки Бог це знає. Мабуть, повторює мою долю. І її дітей чекає таке саме. І так — до кінця світу! Над нами тяжіє вічне прокляття!

— Краще б я не народилася на білий світ! — вигукнула Емілі розпачливо.

— О, це улюблена фраза рабів! Я також нею грішила. От тільки духу бракує, щоб покінчити з життям, — зізналася Кассі.

— Це гріх, великий гріх… — прошепотіла Емілі.

— Я вже нічого не розумію. А жити так, як ми, не гріх? Але монахині розповідали нам про загробне життя, і я боюся вмирати отак… Якби смерть була кінцем — тоді запросто, а так…

Емілі затулила обличчя руками.

Тим часом свято внизу закінчилося. Легрі, п’яний, мов чіп, завалився спати просто у вітальні, заледве доповзши від столу до канапи. Він рідко напивався отак, бо був чолов’яга здоровий. Цього разу загострене почуття обережності, яке не дозволяло йому втрачати контроль над усім і над собою в тому числі, йому зрадило.

Того вечора Легрі напився свідомо. Він хотів будь-що прогнати докори сумління, які так несподівано воскресли в його душі. Він погуляв зі своїми посіпаками, як чорти у пеклі, і тепер спав. Та чи спокійним був його сон?

Бідолашна грішна душа навіть не підозрює, що, віддаючись у обійми сну, вона наближається до часу помсти на загрозливу відстань. Сон Легрі був неспокійним, сповненим дивних видінь. Останнє з них — жіноча фігура у білому савані. Холодна рука торкнулася його чола. Він упізнав цей дотик, навіть не бачачи обличчя жінки, і затремтів від жаху. Потім уже згадуване пасмо знову обвило його пальці, посунулося вище — і ось це вже не відрізаний локон волосся, а змія стискає його шию і перекриває дихання. У цю мить йому вчувся чийсь нерозбірливий, але моторошний шепіт. Раптом перед ним нізвідки виникла безодня, у яку хтось настирливо штовхав його. Легрі відбивався від цих безжальних рук і боявся дізнатися, озирнувшись, чиї вони. Та цікавість перемогла. Це була Кассі. Вона сміялася якимсь демонічним сміхом. За нею стовбичила примара, але вже без савана — його мати. Вона повільно відвернулася від Легрі, а він, не втримавшись на краю, стрімголов полетів у прірву, над якою скакали, реготали і плювали йому услід біси…

Легрі прокинувся увесь мокрий. Вже світало. Вранішня зоря дивилася із небес на землю. Який же прекрасний новий день! Своєю урочистістю він хоче сказати кожній людині: «Тобі даровано ще один шанс заслужити вічне блаженство. Не проґав його!» Але Легрі ці знаки читати не умів. Він настільки загруз у гріхах, що просто не помічав довкола себе нічого доброго. Розплющивши запухлі очі, з новим днем він привітався, як звичайно, лайкою. Але ж це і для нього також, як і для всіх інших, світила вранішня зоря. Це диво він сприймав як щось звичайне і взагалі не задумувався над цим. Не помічаючи краси нового дня, він, похитуючись, підвівся, налив собі коньяку і випив одразу півсклянки.

— Ну й чортівня ж мені наснилася! — цими словами він зустрів Кассі, яка саме увійшла до вітальні.

— Далі буде гірше, — сухо застерегла Кассі.

— Чого б це?

— Недовго чекати, дізнаєшся сам, — відрубала жінка. — І послухайся, Саймоне Легрі, моєї поради…

— Якось і без твоїх настанов обійдуся! — перебив він її.

— А все-таки ти мене послухай і дай Томові спокій, — продовжувала Кассі, наводячи лад у кімнаті після вчорашнього п’яного дебошу.

— Чого це ти так про того чорнопикого піклуєшся?

— Ех, шкода мені тебе — ти ж бо страждаєш на дефіцит розуму, щоб не калічити невільників у сезон збору бавовни! А за нього ти, між іншим, заплатив тисячу двісті доларів. Та до цього мені байдуже й поготів. Твої гроші — ти їх і тринькай. Я зробила для нього все, що в моїх силах.

— Он як? А хто тебе просить втручатися?

— Ніхто… І ніхто не дякує, що я виходила не одного твого невільника. А це зберігає чималі грошенята в твоєму гаманці. Жодного слова вдячності! Ох, програєш ти своє парі, Легрі, точно програєш!

Плантатори були дивними людьми. Вони тримали рабів не для того, щоб гарно і легко жити. Збирання бавовни було чимось схожим на спорт. Кожен із них хотів переплюнути іншого плантатора за кількістю зібраної сировини. Так, вони змагалися, парі було самоціллю. Саймон Легрі того разу побився об заклад із сусідами, що саме з його полів буде зібрано найбільший врожай. Мудра і хитра Кассі про це знала, тож і