Читати книгу - "Quo vadis"

На це Туллій Сенека, якому не терпілося повернутися до своїх рабинь, привезених із Анція, і який дратувався давно, сказав:

– Без сумніву, божественний, аби тільки тобі дозволили розпочати.

– Їдьмо в Елладу! – вигукнув Нерон.

Але цієї миті ввійшла Поппея, а за нею Тигеллін. Очі присутніх мимоволі повернулися до нього, ніколи ж бо жоден тріумфатор з такою гордовитістю не в'їздив на Капітолій, з якою він постав перед імператором.

Він заговорив поволі й чітко голосом, у якому чувся скрегіт заліза:

– Вислухай мене, імператоре, бо можу тобі сказати: я знайшов! Народу потрібна розплата й жертва, але не одна, а сотні й тисячі. Чи ти коли чув, повелителю, хто такий Христос, розп'ятий Понтієм Пілатом[338]? І чи знаєш, хто такі християни? Хіба я тобі не говорив про їхні лиходійства та безсоромні обряди, про їх пророцтва, що вогонь принесе кінець світу? Народ ненавидить і підозрює їх. Ніхто не бачив їх у храмах, бо наших богів вони вважають злими духами; не бувають вони й на Стадіоні, бо зневажають перегони. Ніколи долоні жодного християнина не вшанували тебе оплесками. Ніколи жоден із них не визнав тебе богом. Вони є ворогами роду людського, і міста, і твоїми. Народ ремствує на тебе, але не ти мені, імператоре, наказав спалити Рим і не я його спалив… Народ прагне розплати, нехай матиме її. Народ прагне крові та ігор, нехай отримає їх. Народ підозрює тебе, нехай підозри його повернуться в інший бік.

Нерон слухав спочатку здивовано. Але чим далі говорив Тигеллін, акторське обличчя його почало змінюватися й прибирати поперемінно виразу гніву, жалю, співчуття, обурення. Раптом він підвівся і, скинувши з себе тогу, що впала йому до ніг, простягнув обидві руки догори і хвилину стояв мовчки.

Врешті озвався голосом трагіка:

– Зевсе, Аполлоне, Геро, Афіно, Персефоно і ви, всі безсмертні боги, чому ж не прийшли нам на поміч? Що це нещасне місто зробило тим нелюдам, що так жорстоко його спалили?

– Вони – вороги роду людського і твої, – сказала Поппея.

Інші ж почали волати:

– Вчини справедливо! Покарай паліїв! Самі боги бажають розплати.

Він же сидів, опустивши голову на груди, і знову мовчав, ніби підлість, про яку почув, приголомшила його. Але за хвилину потряс руками і озвався:

– Якої ж кари і якої муки заслуговують за такі лиходійства?.. Але боги надихнуть мене, і за допомогою сил Тартара[339] я дам бідолашному народу моєму таке видовище, що протягом століть згадуватиме він мене із вдячністю.

Чоло Петронія спохмурніло. Він подумав про небезпеку, що нависла над Лігією, над Вініцієм, якого любив, і над тими людьми, чиє вчення він відкидав, але в чиїй невинуватості був переконаний. Подумав також, що розпочнеться одна з таких кривавих оргій, яких не зносили його очі естета. Але передовсім сказав собі: «Мушу рятувати Вініція, він збожеволіє, якщо та дівчина загине», – і ці міркування переважили всі інші, Петроній же розумів добре, що затіває гру таку небезпечну, як ніколи в житті.

Почав усе-таки промову невимушено й недбало, як говорив зазвичай, коли критикував або висміював не досить естетичні задуми імператора й августіанів:

– Отже, знайшли жертву! Добре! Можете їх послати на арену або вдягти в «скорботну туніку»[340]. Теж добре! Але вислухайте мене. Маєте владу, маєте преторіанців, маєте силу, будьте щирими принаймні тоді, коли ніхто вас не чує. Ошукуйте народ, але не самих себе. Видайте народові християн, засудіть їх на які захочете муки, майте, одначе, мужність сказати собі, що не вони спалили Рим!.. Фі! Називаєте мене арбітром елегантності, тож заявляю вам, що не терплю жалюгідних комедій. Фі! Ах, як це все нагадує мені театральні балагани біля Ослиної брами, в яких актори зображують для забави приміської черні богів і царів, а після вистави запивають цибулю кислим вином або дістають добрячої хлости. Будьте ж насправді богами й царями, бо говорю вам, що можете собі це дозволити. Щодо тебе, імператоре, ти погрожував нам судом прийдешніх століть, але подумай, що вирок вони винесуть і тобі. Присягаюся божественною Кліо[341]! Нерон – володар світу, Нерон-бог спалив Рим, тому що був таким же могутнім на землі, як Зевс на Олімпі. Нерон-поет любив так поезію, що заради неї пожертвував рідним містом! Від початку світу ніхто не вчинив такого, ніхто на таке не відважувався. Заклинаю вас іменем дев'яти Лібетрійських німф[342], не зрікайтеся такої слави, – адже тоді пісні про тебе звучатимуть, поки світу й сонця. Ким же в порівнянні з тобою буде Пріам, ким – Агамемнон, ким – Ахіллес, ким – самі боги? Не має значення, чи спалення Рима є справою доброю, але є великою та надзвичайною! А до того ж говорю тобі, що народ не здійме на тебе руку! Це неправда! Май мужність! Стережися вчинків, тебе не гідних, – тобі загрожує тільки те, що прийдешні століття можуть сказати: «Нерон спалив Рим, але як малодушний імператор і малодушний поет, зрікся великого діяння зі страху та переклав провину на невинуватих!»

Слова Петронія зазвичай справляли на Нерона сильне враження, але цього разу сам Петроній не обдурював себе, бо розумів: те, що говорив, було останнім засобом, який може, щоправда, на випадок удачі врятувати християн, але ще скоріше знищити його самого. Не завагався, одначе, адже йшлося водночас і про Вініція, що його він любив, і про азарт цієї гри, який вабив його. «Кості кинуто, – сказав собі, – і побачимо, наскільки страх за власну шкуру переважить прагнення слави».

І в душі не сумнівався, що переважить страх.

Тим часом після його слів запанувала тиша. Поппея і всі присутні вп'ялись очима у вічі Нерона, той же, випнувши губи, наблизив їх до ніздрів, як звик робити, коли не знав, що вчинити. Врешті на його лиці відбилися стурбованість і невдоволення.

– Повелителю, – вигукнув, бачачи це, Тигеллін, – дозволь мені вийти, бо коли наражають на згубу твою особу, а до того ж називають тебе малодушним імператором, малодушним поетом, палієм і комедіантом, вуха мої не можуть зносити таких слів.

«Я програв», – подумав Петроній.

Але, повернувшись до Тигелліна, зміряв його поглядом, у якому була зневага знатного вельможі й витонченої особистості до жебрака, і сказав:

– Тигелліне, це тебе я назвав комедіантом, бо ти є ним і зараз.

– Чи не тому, що не хочу слухати твоїх образ?

– Тому що ти зображуєш безмежну