Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Це було випадково, — розповідала Анна, — уранці по роботі мені треба було поїхати до нотаріуса, я вирішила заїхати до тебе, вважала, ти вже прокинешся. Двері були відчиненими, вікно поряд розбите. Ти лежала в коридорі. Це був шок…

Надя нас слухала з широко розплющеними очима й переводила погляд із одної на іншу. Мені все пригадувалося уривками, увесь учорашній день і жахлива ніч.

— Я побігла за Тушлом. Ти була зовсім безсила, здавалася мені заважкою. Біля дверей висів плащ, тож ми розклали його на підлозі, поклали тебе на нього й так винесли з хати на двір до автівки. Я весь час їхала на ста кілометрах, навіть у місті, за півгодини ми були тут.

Сестра принесла дві вечері й залишила Анну в нашій кімнаті, попри завершення часу для відвідувань.

— Там усе було перевернуто догори дриґом, у кухні на підлозі валявся посуд, розетки було витягнуто. Я постійно наступала на спиці для в’язання, їх було розсипано біля буфету, багато, цих довгих кольорових спиць, які привозив із роботи твій дядько…

Я швидко втомилася, у мене заплющувалися очі. Анна вже стояла у дверях, коли я покликала її назад. Я полізла до пластикового пакета й дістала маленьку сумочку. У ній були мої сережки й ланцюжок. І ключі від хати. Я віддала їх Анні.

— Віддай це, будь ласка, панові Тушлу. Скажи, нехай поверне Петрові, коли він там з’явиться.

Вона на мить завагалася, а потім затисла ключ у долоні.

— Відпочинете тут іще один день, а потім після огляду підете додому, — сказав мені вранці лікар. Мені було вже добре, до обіду час минув вельми швидко, ми з Надею з’їли банани й випили сік від Анни. Натомість після обіду час тягнувся.

— У тебе задовге волосся, треба з ним щось зробити. Ти не думала про тонування?

Ми лежали на ліжках, вдихали сморід лікарні.

— І ще додамо барви. Вибереш у мене в перукарні серед зразків…

Зрештою, у цій лікарняній нудоті я розповіла Наді все, усе своє життя, включно з останніми днями й тижнями.

— Мені буде двадцять шість і все, що в мене є, — отут, у цьому пластиковому пакеті, який принесла Анна. У мене ні копійки за душею, немає хлопця, нікуди повертатися…

— Ти все поставила на одну карту.

— І програла, — продовжила я.

Ці слова відлунювали в маленькій кімнатці на два ліжка годинами. Анна прийшла біля четвертої. Принесла яблука, шампунь і якісь журнали.

— Я була в пана Тушла, тобі вітання. Пані Згоркова теж махала мені з вікна.

— Як виглядає село?

— Навіть не питай.

Ми сиділи втрьох на моєму ліжкові й хрумкотіли яблуками.

— Коли я прийшла до Тушла, — продовжувала Анна, — зустрілася там із Петром. Тож я віддала ключ просто йому.

— Що він сказав?

— Що, мабуть, приїдуть на вихідні з татом. Поприбирати в хаті й підготувати її до передачі.

Я стояла біля ліжка, руки в кишенях випраного халата. Я відкладала це запитання до останнього моменту, аж доки Анна мусила вже йти.

— Анно, чи можу я в тебе кілька днів пожити? Доки підшукаю собі щось.

Вона без вагань кивнула.

— Я можу піти до батьків, але ж як? Щоб послухати тата, який від початку казав…

— Можеш бути в мене скільки захочеш.

— У тебе чудова подруга, — сказала Надя, коли за Анною зачинилися двері.

— Слухай, Гано, мені тут спало на думку, — пролунало в тиші, коли ми ввечері вимкнули світло в кімнаті. — Моя молодша сестра працює як au-pair у Лондоні. Вона повертається першого червня й шукає собі заміну. Вона дзвонила мені три дні тому. Що ти на це скажеш?

— Не знаю.

— Дві маленькі дівчинки, хороша родина. Якщо сестра тебе порадить, вони візьмуть тебе. І матимеш рік забезпечення й час для роздумів, що ж тобі робити далі.

— Я завжди була домосідкою, Надю. Наш Гонза кпив із мене, бо сам завжди десь блукав…

— Треба хутко вирішити. До завтра, коли нас звідси випишуть.

Лікарняна кімната блідо світилася. Усе було білим, двері й