Читати книгу - "Переможець отримає все"

Віктор зупинився і припав на одне коліно. А той, з автоматом, продовжував бігти на нього. Скільки ще? Двісті кроків… Сто п’ятдесят… Ще трохи… Зараз… І він побіг — не від озброєного хлопця, а поперек. Ну! Той приклав автомата й цілив. Важко влучити в рухому ціль, коли твої легені намагаються хапнути якомога більше повітря. Це були одиночні постріли. А Віктор завернув, роблячи зигзаги. Все! Цей хлопака мусив таки витягти магазин і глянути, щоб переконатися, що він пустий.

Він схопив зброю зручніше, поперек, і приготувався до зустрічі. Схоже, десантний штик-ніж у руках Віктора не справив на нього хтозна-якого враження. Але про які враження може йтися, коли двоє стоять за кілька кроків одне від одного, важко дихаючи? Ворог усе-таки встиг озирнутися й побачив пса. Найпершого, який також випередив усіх. Доберман мчав, роззявивши пащу й розкидаючи зі слиною важке гарчання. Віктор стрибнув на переслідувача першим, вдаривши ногою по його колінах, одночасно затуляючись руками від удару автоматом. Той таки не зумів ухилитися й опинився на землі, скрикнувши й накриваючи собою Віктора, який наступним ударом обома ліктями вже збивав набік важку зброю разом із його руками. Наступної миті ніж Віктора чиркнув по ньому. Скрик вихопився сам. Він намагався відсторонитися й уже не наносив удари автоматом — лише хотів затулитися ним.

Вибитий автомат полетів у мерзлу пожовклу траву, а удар ногою завалив недавнього переслідувача навзнак, і лише тоді Віктор побачив, що не встигає: стрибок добермана застав його на одному коліні. Віддавши своє передпліччя його слинявій пащі, Віктор ударив пса по шиї, розтинаючи доглянуту шерсть до хребців.

Скавучання бідолахи потонуло в надсадному гарчанні двох інших. Вони відстали, бо були масивнішими — кошлата вівчарка і ще якийсь, клаповухий, із тих, що призначені для собачих боїв. За мить повалений навзнак важкими собачими тілами, він гатив без розбору, куди попало. Вівчарка була в нього на грудях і, рвучи плече жертви крізь куртку, намагалася дістатися шиї, тому першою й отримала лезо кудись знизу. Але зуби не розтискалися, того й мав нагоду другий ще якийсь час безкарно тріпати переслідуваного. А коли паща вівчарки безсило роззявилася, важка, вже мертва, туша лягла на груди Віктора. Останньої миті його руку, що тримала ніж, стиснули зуби десь біля ліктя, але зумівши перебрати ножа другою, він ударив націлено — у груди. Двоє псів ще смикали ногами, а той, чиє обличчя юшило, розтяте навпіл, намагався опанувати себе й боротися до останнього. Автомат був затиснутий у його руках, наче дровиняка, і з криком поранений ворог кинувся на Віктора. Проте це вже не був боєць і його належало добити одним точним ударом.

У голові гуділо, але Віктор розумів, що все-таки не йде, а біжить. Не зупинятися. Ще трохи. Уздовж меліоративної канави, порослої кущами. Тут безпечніше. Подалі від людського ока. Позаду залишився кордон, башти елеватора в Суржанах. На горі — хутір. Він усе-таки видерся. Переміг. Тут уже не наздожене ніхто. Хіба би вертоліт мати. Та й то не допоможе — скоро ніч. Сіріє, ще якась година. Тільки б машина стояла в належному місці. Не підведи, Франкенштейне… Він зумів…

Попереду вже виднілися ялини покинутого хутора. Вони утворювали таку собі огорожу навколо розваленої хатини, захищаючи від вітру. Там мала стояти Петрова машина. У ній одяг і їжа. У ній шлях до виконання того, що було для Віктора більшим, аніж завдання. Метою всього життя. Залишиться якась година їзди до Львова й елементарна банківська операція, яка підведе риску. Після цього — хай що хто хоче. Ще трохи. Несподівано йому згадалося, як раніше, ще в юності, всі глузували з його імені. Оте «Переможець» так не в’язалося з тим, що він являв собою. Чого воно згадалося? Адже все-таки — переможець. Ще трохи…

За кілька хвилин Віктор уже вдивлявся в темну пляму ялин та бур’яну. Де? Де вона? Франкенштейн не міг підвести! Під ноги трапився оброслий травою мурашник, і він мало не впав. Є! Машина таки стояла, ховаючись за напіврозвалений зруб хатини. От тільки…

Ноги Віктора зупинилися не одразу, хоча, здавалося, раніше зупинилося серце. А от черевики ще продовжували за інерцією робити автоматичні кроки. Руки опустилися, а груди й далі хапали повітря, якого лише тепер по-справжньому забракло. Машина все-таки стояла між двох ялин, поблискуючи темними вікнами. І марно намагався Віктор упізнати в ній Петровий іржавий мотлох.

Це був масивний чорний джип. Не вірячи власним очам, Віктор застиг за п'ятдесят кроків від нього. Ноги тремтіли, вимагаючи опуститися на траву. Ось і все.

Гра скінчилася. Він був тут, навіть чекав на нього. Той, хто не мав би зараз знати, де опиниться Віктор. Той, кого називали «Летючим Мадяром». Він чекав давно, хоча зараз стояв нерухомо, зловісно виблискуючи формами у вечірніх сутінках. Здавалося, там нікого немає.

Кінець усьому…

Ноги ступили крок назад. Лише один крок. Куди? Хотілося сісти, навіть упасти й більше не рухатися, але Віктор продовжував стояти, похитуючись. Щось не давало зробити цього. Напевно, грубий шкіряний пояс, одягнутий навкруг талії і сховані в ньому пачки грошей. Саме вони, і аж ніяк не жіноче ім'я, котре було з ним завжди і яке зараз наче відсунулося кудись на задній план. Напевно, воно прийде пізніше. Останньої миті, коли до людини приходить усе найдорожче, щоб попрощатися. Після цього слово «Зоряна» назавжди припинить для нього своє існування.

І ноги його продовжували ступати назад, а очі несамохіть прикидали відстань до меліоративної канави, краї якої заросли кущами. Що, як його ще не побачили? Що, як це взагалі зовсім «ліва» машина, яка опинилася тут випадково? Що, як не існує насправді ніякого «Мадяра», а все це п'яні шоферські вигадки? Думки чіплялися за життя так само вперто, як виснажене тіло. Вперто й безглуздо…

Світло спалахнуло в кабіні раптово. Зловісне, якесь матове, спотворене тонованими вікнами. Одразу запустився мотор, і машина рушила до нього, вирулюючи з місця стоянки поміж кущами. Це був «Летючий Мадяр». «Ось де ти мене знайшов. Так невчасно…» Чорний силует м’яко погойдувався по горбах, укритих мерзлим бур’яном, наближаючись із кожною секундою. Це виглядало моторошно. А за джипом з кущів