Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?, Панас Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум 1 німоту, — та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку — і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... "Щасливий я був тодії " — дума він і не знає, де тепер себе діти.
Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім'ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то немов воно замикало вуста їм — ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні — глухі й німі...
Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.
— Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.
— Здорові в хату! — обізвався дехто.
— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрі. — Оже їй-богу, час тобі вже вмирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш — марно тільки хліб переводиш!
— Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатися з старої людини? — одказала Мотря.
— Не займай її, Якиме, — обізвався Пацюк: — бач, як зуби вискиря... покусає ще!
— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! — гірко мовила Мотря.
Гайдамацтво підняло регіт.
Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.
— І воно так слід добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у 'вічі товариству.
Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога — так вона — гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.
Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: "Ходім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі прядуть..."
Як ноги вломили братчики з хати — мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю, Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не зисиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла — та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! Підуть твої братчики... це вже не первина... постій же... прокляті, каторжні!" — і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.
А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня, ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.
—. А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки: — в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?
— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, — вставив червоний, як після лазні. Матня.
— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушня, — налагодились до Хоменка на хутір.
— Воно туди й небезпешно, — обізвався хтось з гурту: — в його така вармія...
— Та правда, що в його три сини, як кати, — каже Лушня, — та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, — та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. — Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
— Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав
Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.
Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли
в кожного очі ще дужче.
— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.
— Чи пора, то й ходімо, — понуро одказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло — і собі за ними... "Кукуріку!" — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?, Панас Мирний», після закриття браузера.