Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Купка людей залишалася біля підніжжя скелі. Щось підказувало мені, що вони охороняють Еріка. А Ерік, судячи з раптового припинення грози, поранений. І я почав пробиватися до них.

Коли підходив, стрілянина вщухала. А потім щось сталося — від несподіванки я так отетерів, що не відразу зрозумів, що й до чого, а коли второпав, було вже пізно.

Щось велике з'явилося ззаду, піднявшись схилом, і вихором промчало повз мене. Я впав на землю й відкотивсь убік, автоматично хапаючись за рушницю. Та до пострілу не дійшло. То була Дара — вона проїхала мимо мене на коні.

— Назад! — закричав я до неї. — Униз, дідько б тебе взяв! Уб'ють!

Дара зупинилася, різко розвернула коня й засміялася.

— Побачимося в Амбері! — прокричала вона, перестрибнула через загрозливого вигляду скелю і рвонула стежкою, що тягнулася за нею.

Я був злим як чорт. Але зробити нічого не міг. Вишкірившись, підвівсь і пішов собі далі.

Ідучи до скупчення людей, кілька разів почув своє ім'я. Голови оберталися в мій бік, бійці відступали, даючи мені дорогу. Багато кого я впізнав, хоча виду не подавав.

Гадаю, Джерард побачив мене тоді ж, коли я вгледів його. Він схилився над пораненим, який лежав у гущі натовпу. Запримітивши мене, підвівся, нічого не кажучи. Обличчя Джерарда не виказувало жодних почуттів.

Підійшовши ближче, я побачив, що все так, як і думав. На землі перед Джерардом лежав поранений чоловік. Ним був Ерік.

Кивнувши Джерарду, я поглянув згори вниз на Еріка. В мені боролися суперечливі почуття. На грудях Еріка зяяло кілька ран, з них безупинно текла багряна кров. Судний камінь, що висів на ланцюгу на Еріковій шиї, теж був залитий кров'ю. Камінь і далі світився пульсуючим сяйвом, а через загустілу кров, яка його вкривала, він став схожим на серце. Очі в Еріка були заплющені, під головою лежав скручений плащ. Поранений ледве-ледве дихав.

Я схилився над Еріком, не маючи сил відвести погляд від обличчя кольору попелу, і намагався бодай трохи приборкати свою ненависть. Було видно, що він помирає. Зусиллям волі спробував зрозуміти цього чоловіка, який був мені братом та якому залишалося жити лічені хвилини. І зрозумів, що (неймовірно!) можу співчувати йому, адже він утрачає все, навіть життя. А тоді подумав, що й я цілком міг опинитися на місці Еріка, якби п'ять років тому мені вдалося закріпитися на престолі Амбера. Я спробував придумати щось на честь Еріка, та в голову не йшло нічого, крім схожого на епітафію: «Він упав у бою за Амбер». Ну що ж, краще вже це, ніж нічого, і ця фраза міцненько засіла в моїй голові.

Ерікові повіки затремтіли й розтулилися. Наші очі зустрілися. На його обличчі не можна було прочитати нічого, і в мене мимохіть майнула думка: чи впізнав він мене?

Ерік назвав моє ім'я, тоді простогнав:

— Я знав, що це ти.

Він помовчав, переводячи подих, опісля повів далі:

— Вони трохи розв'язали тобі руки, правда?

Я не відповідав йому. Навіщо? Відповідь він знав і так.

— Колись настане і твоя черга, — продовжував Ерік. — Тоді й будемо квити.

Спробувавши засміятися, брат із запізненням зрозумів, що краще б не робив цього, бо зайшовсь у спазмах мокрого кашлю. Коли Еріку трохи полегшало, він люто блиснув на мене очима.

— Я відчував твоє прокляття. Воно було повсюди. Завжди. Ти залишився живим, а воно наче прилипло до мене, — потім, ніби прочитавши мої думки, він кволо всміхнувся і сказав: — Ні, не бійся, моє передсмертне прокляття призначене не тобі. Я приберіг його для ворогів Амбера — для он тих, бачиш?

Він показав очима в їхній бік і пошепки промовив це прокляття. Я здригнувся від почутого.

Наші погляди знову зустрілись. Ерік пильно вдивлявсь у мене, тоді торкнувся ланцюга із Судним каменем і сказав:

— Камінь... Візьми його та віднеси у серце Лабіринту. Там підніми камінь до обличчя, аж до очей. І зазирни всередину. Уяви, що ти там, усередині каменя. Якщо не вийде, тоді є... є досвід. І після цього знатимеш, як керувати ним...

— І як?.. — почав я, але швидко осікся. Ерік уже пояснив мені, що треба налаштуватися на камінь. Навіщо змушувати помираючого витрачати останній подих на розповідь про те, як він дійшов цього?

Та Ерік усе зрозумів і таки видушив із себе:

— Записки Дворкіна... під каміном... мій...

На нього знову напав кашель, кров пішла йому носом та ротом. Брат жадібно ковтнув повітря, рвонувсь і сів, дико вирячивши очі.

— Будь не гіршим за мене... поганцю! — вимовив Ерік, тоді впав мені на руки, випускаючи останній, закривавлений подих.

Я ще трохи потримав брата, тоді поклав так, як він лежав до того. Очі його були розплющені, і я закрив йому повіки. Погано усвідомлюючи, що роблю, поклав його руки поверх Судного каменя. Зняти його тепер, у такий момент, не підіймалася рука. Зробивши це, я підвівся, скинув свій плащ і прикрив ним Еріка.

Обернувшись, побачив, що всі дивляться на мене. Знайомі обличчя, дуже багато знайомих облич. Траплялися поміж ними й незнайомі. Було багато тих, які бачили мене того вечора на бенкеті, в кайданах...

Ні, не тепер!.. Я постарався витрусити з голови ці думки. Стрілянина вщухла, Ґанелон вишиковував військо у такі-сякі лави. Я пішов туди.

Проминув амберців, живих і загиблих, дійшов до своїх та рушив далі — до краю скелі.

Унизу, в долині, ще кипіла битва, кавалерія вирувала, як вода у розбурханій річці, то наринаючи, то закручуючись, то відступаючи; мурахами вовтузилися піхотинці.

Я витягнув колоду, яку забрав у Бенедикта, дістав його карту, зосередився. Зображення зарухалось, ожило, і невдовзі відбувся контакт.

Бенедикт сидів верхи на тому ж червоно-чорному смугастому коні. Був у самісінькій гущі подій. Побачивши, що він зійшовсь у двобої з вершником, я завмер. Бенидикт коротко кинув:

— Зачекай!

Двома швидкими рухами меча він довів бій до перемоги і, розвернувши скакуна, почав вибиратися з виру. Я помітив, що повід його коня був скручений у петлю й намотаний на куксу правої руки. Йому знадобилося хвилин десять на те, щоб виїхати у порівняно спокійне місце. Потім він подивився на мене й принагідно оглянув ландшафт