Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я подався до них. Вершник смикнув за повід, і кінь, петляючи межи бійцями, пішов у мій бік. Ґанелон, похитавши головою, ув'язався за вершником.

Тим вершником була Дара. Щойно вона під'їхала на відстань, з якої можна було докричатись, я вигукнув:

— Якого дідька ти забула тут?

Усміхаючись, Дара спішилась і стала переді мною.

— Хотіла проїхати до Амбера, — пояснила вона. — І таки проїхала!

— Як ти сюди дісталася?

— За дідом, по його сліду, — пояснила вона. — З'ясувалося, що через Тіні легше їхати за кимось, аніж самій.

— Бенедикт зараз тут?

Вона ствердно кивнула.

— Там, у долині. Керує військами. І Джуліан там.

Підійшов Ґанелон, став поруч нас.

— Дара сказала, що приїхала сюди слідом за нами, — прокричав він. — Вона кілька днів повторювала наш шлях.

— То правда? — запитав я.

Дара знову кивнула, не перестаючи всміхатися.

— Це було нескладно.

— Але навіщо тобі?

— Звичайно, щоб потрапити в Амбер! Хочу пройти Лабіринт! І ти збираєшся туди, хіба ні?

— Так. Але ніхто не знав, що дорогою нам трапиться війна!

— І що ти тепер зробиш?

— Переможу, звичайно!

— Гаразд! У такому випадку зачекаю.

Кілька хвилин я лаявся, виграючи час на роздуми, тоді запитав:

— А де ти була, коли повернувся Бенедикт?

Усмішку як вітром здуло.

— Не знаю... — протягнула Дара. — Коли ти поїхав, увесь день прокаталася на коні, додому не поверталася. Хотілося побути наодинці з думками. А коли ввечері приїхала додому, його там уже не було. Наступного дня теж вирушила кататися. Від'їхала далеченько, і коли настала ніч, вирішила зупинитися на нічліг. Я часто так роблю. Наступного дня, вже після обіду, коли поверталася додому, виїхала на вершину пагорба й побачила, як унизу, дорогою, скаче мій дідусь. Він їхав на схід. Я поспішала за ним. Дід їхав через Тіні, тепер я це вже добре знаю, і ти був абсолютно правий, кажучи, що через Тіні легше рухатися, коли йдеш по чиємусь сліду. Не знаю, скільки часу я була в дорозі. Час постійно змінювався. Дідусь приїхав сюди, і я впізнала це місце, пригадавши картинку на одній карті. У лісі, на півночі, дід зустрівся з Джуліаном, і разом вони вирушили сюди, де зараз баталія, — Дара махнула рукою в бік долини. — Кілька днів я просиділа в лісі, не знаючи, що робити. Боялася, що загублюся, коли спробую повернутися назад. А потім побачила твоїх людей, які підіймалися на гору. Попереду йшли ти й Ґанелон. Я знала, що Амбер десь там, і вирушила за вами. А не показувалася вам на очі, бо боялася, що відішлеш мене назад. Сподіваюся, зараз цього не зробиш?

— Не дуже віриться, що все справді так і було, — сказав я, — але нехай, однаково тепер не перевіриш. Зараз ми йдемо вперед, бій буде важким. Найрозумніше для тебе — залишатися тут. Дам тобі двох охоронців.

— Не потрібна мені охорона!

— Мене мало цікавить, що ти вважаєш за потрібне, а що ні. Я приставлю до тебе охорону, та й квит. А коли бій закінчиться, когось пришлю по тебе.

Знайшовши двох бійців, я наказав їм залишатися тут і вартувати Дару. Вони насупилися — мій наказ не сподобався їм.

— А що за зброя в них? — поцікавилася Дара.

— Потім про це, — відмахнувсь я. — Зараз не до того.

Нашвидку провівши нараду, я окреслив перед кожним загоном конкретне завдання.

— Людей у тебе щось не густо... — зауважила Дара.

— Мені їх вистачить, — запевнив її. — До зустрічі!

І я залишив Дару з охоронцями.

Ми повернулися трохи назад тією самою дорогою. Поки йшли, грім раптом припинивсь, але тиша ця не заспокоювала, а тривожила. Нас знову огорнув півморок, і я стікав потом, огорнутий сирим повітрям, мов укривалом.

Привал я оголосив ще до того, як ми встигли дістатися місця, з якого я спостерігав за битвою. Тепер прихопив Ґанелона і подався вдруге туди.

Вершники на крилатих драконах заполонили всю долину, їхні тварюки билися не гірше за своїх господарів. Вони знову насідали на амберців, тіснили їх до стрімчака. Я пошукав очима Еріка, але не знайшов ані його, ні сяйва від каменя.

— З ким маємо битися? — поцікавився Ґанелон.

— Із наїзниками на чудовиськах.

Тепер, коли небесна артилерія замовкла, ніщо не заважало їхньому приземленню. Щойно торкнувшись твердого ґрунту, наїзники кидалися в атаку. Я пробігся поглядом по лавах оборонців, шукаючи Джерарда, проте і його не було.

— Веди людей! — наказав я, підіймаючи рушницю. — Дай їм команду, щоб стріляли по тварюках та вершниках.

Ґанелон пішов, а я взяв на мушку крилатого дракона, котрий ішов на посадку, потім натиснув на спусковий гачок і ще якийсь час дививсь, як стрімкий спуск змінився відчайдушним лопотінням крил. Дракон з розмаху вдаривсь у схил, застрибав по ньому... Я знову вистрілив.

Спустивши дух, тварюка відразу загорілась. Я стріляв далі, й незабаром до цього вогнища доєдналося ще два. Я переповз на попереднє місце, змінюючи позицію. Вмостившись зручніше, намітив нову мішень і вистрілив.

Підбив ще одного дракона, проте кілька крилатих почвар уже летіли прямісінько до мене. Вистрілявши всю обойму, я швидко перезарядив рушницю. Дракони мчали на мене, стрімкі, як стріли з лука.

Я таки встиг їх підбити і знову перезаряджав рушницю, коли прибув перший стрілецький загін. Вогонь пощільнішав, а коли підтягнулися й інші загони, ми перейшли в атаку.

Через якихось десять хвилин справу було зроблено. Атакуючим вистачило п'яти хвилин, аби зрозуміти, що проти нас у них нема жодних шансів. Вони почали відступати до карнизу, стрибали з нього і лягали на крило. Ми на бігу стріляли по них, і всюди, куди лиш глянь, палала їхня плоть та лежали обвуглені кості.

Волога скеля химерно здіймалася ліворуч од нас, її вершина губилася десь за хмарами, й від цього здавалося, що вона безкінечна. Вітри рвали на шматки дим і туман, скелі були забризкані кров'ю. Ми швидко наступали, стріляючи на ходу. Амберське військо, зрозумівши, що до нього йде підкріплення, покинуло позиції біля підніжжя скелі та швидко контратакувало. Ним командував Каїн. На мить наші погляди зустрілись, а потім він рвонув у гущу бою.

Розпорошені купки амберського війська згуртувалися знову,