Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

уламком заріс соляною кіркою. Така кірка почала з’являтися на інших ділянках

шкіри. Від думки, що сіль так само роз’їдає внутрішні органи, йому схотілося

знову почути Амагу. Принаймні її голос заглушав інші думки.

— Албасти сказала, що Бекир не той, хто тобі потрібен.

— Тоді чому ми не летимо по потрібну дитину? — роздратовано сказала

відьма.— Ми летимо. Просто й Бекир іде до Матері Вітрів. І ми стежимо, щоб він

не збився зі шляху.

Талавір поклав до рота останні м’ясні крихти, стиснув зуби й віддер від

шкіри на стегні сіль. Грифон зауважив рух і, наче голодне пташеня, роззявив

дзьоба. Талавір жбурнув до відкритої пащі закривавлений шмат. Якщо так піде й

далі, Талавір перетвориться на оббіловану тушу. Навіть Амага не знала, скільки

ще він протримається. Талавір примружився і подивився вдалечінь. Зі скелі, де

вони зупинилися, Дешт проглядався на кілька фарсахів. Акинджиї стали

чорними цятками на обрії. Талавір роздумував, чи не варто йому здійнятися в

небо, щоб не втратити з виду караван. А головне — щоб і вони не забували про

його присутність.

Він із задоволенням згадав страх в очах Саші Бідного, коли вони

зустрілися вперше після Ак-Шеїх. Звісно, акинджий знав про намір

божевільного Гєри Сєрова згодувати Талавіра джадалу. Тому Саша Бідний не

очікував побачити його живим. А ще більше він злякався наміру Талавіра

забрати дітей. Якби він знав, що, попри бажання, це було нереально. Талавір

мусив триматися від Бекира якнайдалі. Амага мріяла отримати тіло хлопчика для

свого демонічного брата. Якби про це знав і Бекир… Талавір згадав повний

образи погляд хлопчика, і неприємне відчуття, яке охопило його в ту мить. Це

був наче голод, жадання, сверблячка в кінчиках пальців, трем у м’язах, які вже

почали скорочуватися, щоб схопити Бекира. Лише адреналін, запущений

страхом, змусив Талавіра підвестися, залізти на грифона й тікати. Він злякався

не того, що Амага візьме гору над його волею, а неможливості відділити свої

бажаня від її. Що довше дух відьми залишався в його тілі, то міцніше вони

поєднувалися. Вона, наче пухлина, проростала в його свідомості. Це відчувала і

відьма, і їй це не подобалося, бо з пасажира вона перетворювалася на частину

конструкції, що от-от заглохне й розвалиться.

Талавір приклав долоню до очей, подивився в степ і насупився. Караван

проминув, і з-під землі винирнула темна точка. Спершу показалися блискучі

жовна, а потім потворна у своїй самотності клешня, обрубок другої сіпнувся, наче теж становив загрозу. Ракоскорп витягнувся, немов новонароджений, що

прагне вилізти з лона матері, роззирнувся і знову сховався в невидимій норі. Уже

кілька днів він повз за акинджиями. І Талавір міг заприсягнутися, що це той

самий ракоскорп, якого він зустрів біля кургану Кара-Меркит, коли його

поцілував дух із золотою маскою, а до голови пробралася навіжена відьма.

Ракоскорп був цілком реальним, хоча його поведінка відрізнялася від усього, що

про них читав Талавір на Матері Вітрів. Вони трималися свого ареалу. І вже

точно не переслідували жертв: були занадто тупими для цього. Ракоскорп, як і

Талавір, зберігав дистанцію: не нападав, але й не відставав від акинджиїв, наче

теж наглядав за хлопчиком. Грифон його помітив, витягнув шию і тривожно

забив крилами. Ракоскорп не входив у його раціон, а проте Сімург був готовий

на нього напасти. Давалася взнаки нестача їжі, спричинена хаотичними

суєрними бурями. Вони лютували сильніше, ніж будь-коли, заважаючи

птахолеву полювати. Амазі, а може, Таргу, вдавалося рятувати їх від стихії. А

Талавіру залишалося тільки спостерігати за руйнівними наслідками бур. Днями

він бачив перетворених на глиняні фігури копеків, що застигли з витягнутими

мордами та врослими в землю лапами. Блиск суєру на їхніх спинах свідчив про

те, що буря пройшла зовсім нещодавно. Грифон тужливо закричав, коли побачив, на що перетворилася його потенційна здобич. Якщо так піде й далі, грифон

почне голодувати. І навіть ласощі — кривава сіль із його тіла — не допоможуть.

Талавір віддер іще одну скибку зі свого тіла й кинув птахолеву, а коли підняв очі, то побачив, що небо на півночі потемніло. Це сталося миттєво, немов на суєрний

купол із того боку накинули покривало. Талавір скочив на грифона й наказав

летіти. Він мав знову попередити про бурю. Бажання захистити дітей стало

фанатичним. Це почуття він ділив з Амагою, хоча кінцеві цілі в них були

різними: вона хотіла зберегти тіло Бекира для брата, а Талавір — убезпечити

хлопця від зажерливих посягань відьми та бур. Крім того, він боявся, що караван

просто не дійде до Матері Вітрів. Навіть Саша Бідний, попри всі його амулети, не знав, що робити з новим божевіллям, яке охопило Дешт. Роками вивірені

прикмети не працювали, бурі виникали підряд, миттєво розгорталися або й

зникали швидше, ніж вони були здатні заховатися. От і зараз пилова завіса наче

виросла з-під землі, з’єдналася з темними хмарами в небі й посунула на караван.

Амага відчайдушно заволала.

— Розвертайтеся! За вами буря, — прокричав Талавір, кружляючи над

ними. Чорна Корова привітно помахала, наче й не помітила небезпеки. Вона

сиділа попереду Шейтана. Бекир, який сьогодні їхав із Джином, підняв руку, немов і собі хотів привітатися, але жест згаснув по дорозі. Саша Бідний

невдоволено поглянув туди, куди показував Талавір.

— Проскочимо, — прохрипів акинджий. — Через твої розвороти ми вже

втратили два дні.

— Зате голови зберегли. Не дурій, я бачив хвіст. Він завертає у ваш бік.

Щоразу повторювалося те саме. Талавір наче вмовляв Сашу Бідного

врятуватися від бур. І щоразу Саша Бідний удавав, що це його особисте рішення.

Якби міг, Талавір охоче залишив би акинджия ковтати пісок.

— Рятуй дітей, ти ж цього хочеш? — втрутилася Амага. Вона відчула лють

Талавіра, як акула — кров. — Забирай їх на грифона й лети.

Так легко було піддатися спокусі. Відвести дітей