Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Перед ним — між ним та берегом, де стояла Цірі, — танцював на льодовій поверхні білий єдиноріг, встаючи дибки, набравши позу, знану з гербових щитів.

— Ці фокуси не зі мною! — гарикнув мисливець за нагородами, опановуючи коня. — Мене чарами не відлякати! Я дістану тебе, Цірі! Цього разу я тебе вб’ю, відьмачко! Ти моя!

Туман заклубочився знову, закрутився, набрав дивних форм. Форми ставали дедалі виразнішими. То були вершники. Кошмарні образи примарних вершників.

Бонгарт вибалушив очі.

На трупах коней сиділи скелети вершників, вдягнені у продірявлені іржею панцирі й кольчуги, клапті плащів, погнуті й кородовані шоломи, декоровані буйволовими рогами, рештками страусових і павичевих плюмажів. З-під забрал шоломів очі примар світилися синюватим блиском. Шуміли подерті прапорці.

На чолі демонічної кавалькади мчав збройний із короною на шоломі, із намистом на грудях, що билося об заіржавілу кірасу.

Геть, загуділо у голові Бонгарта. Геть, смертний. Вона не твоя. Вона наша. Геть!

В одному не можна було відмовити Бонгарту — у відвазі. Примар він не перелякався. Опанував жах, не піддався паніці.

Але його кінь виявився менш відпорним.

Гнідий жеребчик устав дибки, по-балетному затанцював на задніх ногах, заіржав дико, сіпнувся і підскочив. Під ударами підков лід тріснув зі страшенним хрупанням, плита стала вертикально, бризнула вода. Кінь заквилив, ударив по краю передніми копитами, скрушив його. Бонгарт вишарпнув ноги зі стремен, скочив. Було запізно.

Вода зімкнулася над його головою. У вухах загуділо й задзвонило, наче у дзвіниці. Легені загрожували розірватися.

Йому пощастило. Його ноги, що копали воду, натрапили на щось, напевне — на коня, який ішов до дна. Він відштовхнувся, по інерції випірнув, плюючись і сапаючи. Ухопився за край ополонки. Не піддаючись паніці, витягнув ножа, вбив його у лід, витягнув себе. Лежав, важко дихаючи, вода із плюскотом стікала з нього.

Озеро, лід, засніжені узбіччя, чорний, у білій глазурі смерековий ліс — усе раптом залило неприродне трупне світло.

Бонгарт із величезним зусиллям підвівся на коліна.

Над горизонтом синє небо загорілося сліпучою короною сяяння, світовим куполом, з якого раптом виросли світові стовпи й спіралі, вистрелили танцюючі колони і вири світла. На небосхилі повислі миготливі, рухливі, швидкозмінні форми у вигляді стрічок і завіс.

Бонгарт заклекотів. На горлянці, здавалося йому, затиснувся залізний обруч гароти.

Там, де ще мить тому були тільки голий пагорб і купа каміння, поставала вежа.

Велична, струнка й висока, чорна, гладенька, лискуча, наче кована з одного шматка базальту. Вогонь миготів у нечисленних її вікнах, на зубчастих кренелажах повисла aura borealis.

Він бачив дівчину, яка повернулася до нього у сідлі. Бачив її сяючі очі і щоку, перекреслену бридкою рисою шраму. Бачив, як дівчина підганяє ворону кобилу, як не поспішаючи в’їжджає у чорний напівморок, під кам’яне склепіння входу.

Як зникає.

Aurora borealis вибухнула сліпучими вирами вогню.

Коли Бонгарт знову почав бачити, вежі вже не було. Був засніжений пагорб, купа каміння, висохле чорне бадилля.

Стоячи на льоду навколішки, у калюжі води, що з нього стікала, мисливець за нагородами закричав — дико і страшезно. На колінах, піднявши руки до неба, він кричав, вив, лаявся і богохульствував — людям, богам, демонам.

Відлуння його крику котилося по узбіччях, порослих смереками, мчало по замерзлій поверхні озера Тарн Міра.

* * *

Зсередини вежа спочатку нагадувала їй Каер Морен — такий само довгий темний коридор за аркадою, така само безкінечна безодня у перспективі колон чи скульптур. Було не зрозуміти, яким чином безодня та може міститися у стрункому обеліску вежі. Але ж вона знала, що сенсу намагатися це аналізувати немає — не у випадку вежі, яка виросла з нічого, з’явилася там, де її не було. У такій вежі могло бути все, і нічому не треба було дивуватися.

Вона оглянулася. Не вірила, щоб Бонгерт насмілився — і зумів — увійти сюди за нею. Але воліла впевнитися.

Аркада, якою вона в’їхала, горіла неприродним сяйвом.

Кельпі задзвонила копитами по підлозі, під підковами щось захрустіло. Кістки. Чашки, гомілки, грудні клітини, тазові кістки. Вона їхала по гігантській крипті. Каер Морен, подумала вона, пригадуючи. Померлих треба закопувати у землю… Як же давно воно було… Тоді я ще вірила у щось таке… У величність смерті, у пошану до мертвих… А смерть — то просто смерть. А померлий — то просто холодний труп. І не важливо, де він лежить, де гниють його кістки.

Вона в’їхала у морок, під аркади, між колонами й скульптурами. Темрява заклубочилася, наче дим, вуха її виповнили нав’язливі шепоти, зітхання, тихі промовляння. Попереду раптом запалало світло, відчинилися гігантські двері. Відчинялися одні за одними. Двері. Безкінечно багато дверей із важкезними стулками без шуму відчинялися попереду.

Кельпі йшла, дзвонячи підковами по підлозі.

Геометрія стін, що її оточували, аркад і колон раптом виявилася порушеною — так різко, що Цірі відчула запаморочення. Їй видалося, що вона всередині якоїсь неможливої багатогранної брили, якогось гігантського октаедру.

Двері й надалі відчинялися. Але одного напрямку вже було не досить. Вони прокладали безкінечно багато напрямків і можливостей.

А Цірі почала бачити.

Чорноволоса жінка, яка веде за руку попелястоволосу дівчину. Дівчина боїться, боїться темряви, лякається шепотів, що зростають у мороці, лякає її дзвін підків, який вона чує. Чорноволоса жінка із зіркою з діаманта, що іскриться на її шиї, також боїться. Але не дає того по собі зрозуміти. Веде дівчинку далі. До її призначення.

Кельпі йде. Наступні двері.

Іола Друга й Еурнейд, у кожушках, із вузликами, крокують промерзлим засніженим гостинцем. Небо темно-синє.

Наступні двері.

Іола Перша стоїть навколішки перед олтарем. Поряд із нею — мати Неннеке. Обидві дивляться, обличчя їх скривлене гримасою жаху. Що вони бачать? Минуле чи майбутнє? Правду чи неправду?

Над ними обома — над Неннеке та Іолою — руки. Простягнуті у жесті благословення руки жінки із золотими очима. У намисті жінки діамант, що світиться, наче вранішня зірка. На плечі її — кіт. Над головою жінки — сокіл.

Наступні двері.

Трісс Мерігольд підтримує своє красиве каштанове волосся, яке шарпає і плутає вітер. Від вітру немає втечі, від вітру ніщо не заслонить.

Не тут. Не на вершині гори.

На гору входить довга, безкінечна шеренга тіней. Постаті. Йдуть поволі. Деякі повертають до неї обличчя. Знайомі обличчя. Весемір. Ескель. Ламберт. Коен. Ярпен Зігрін і Полі Дальберг. Фабіо Сахс… Ярре… Тіссая де Фрьес.

Містле…

Ґеральт?

Наступні двері.

Йеннефер, закута у