Читати книгу - "Будденброки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Йому щось сниться, — зворушено мовила пані Перманедер.
Тоді знову нахилилася, обережно поцілувала дитину в теплу від сну щічку, дбайливо засунула завіску й вернулася до столика, де Іда в жовтому світлі лампи натягла на грибок нову панчоху, оглянула дірку й почала вже зашивати її.
— Ти все церуєш, Ідо. Дивно, я тебе інакше й не уявляю, як не за цією роботою!
— Еге ж, Тоні, еге… Відколи він пішов до школи, на ньому все як горить.
— Справді? Таж він така тиха, тендітна дитина…
— Тиха, а от бачиш…
— Він любить ходити до школи?
— Ой ні, Тоні! Хотів би й далі вчитися в мене. Та й я хотіла б, бо вчителі не знають його змалку, як я знаю, і не вміють до нього підійти… Йому буває важко стежити за уроком, він швидко стомлюється…
— Сердешний! Йому вже перепадало лінійкою від учителів?
— Та де! Муй боже кохани… Чого б вони були такі жорстокі до нього! Досить хлопчикові глянути їм у вічі…
— А що він робив, як його вперше відвели до школи? Плакав?
— Звичайно, плакав. Він швидко плаче… Не голосно, тільки схлипує… Вчепився за сурдут пана сенатора і все просив його не йти додому…
— То його брат відводив?.. Так, це важка хвилина, Ідо, повір мені. Я пам’ятаю свій перший день, ніби це було вчора. Я ревла… далебі, ревла, мов корова! Як мені було тяжко! І чого? Того, що вдома гарно жилося, як і Ганно. Діти з аристократичних домів усі плакали, я це відразу помітила, а решті хоч би що, вони дивилися на нас і щирили зуби… Господи, що з ним, Ідо?..
Її рука, піднята вгору, завмерла в повітрі. Вона злякано обернулась до ліжечка, бо звідти почувся крик, тривожний крик, у якому бриніла дедалі більша мука й жах. Ось він пролунав ще раз, а тоді майже поспіль утретє, вчетверте, вп’яте. «Ой-ой-ой!» — сповнений ляку, обурення і відчаю протест проти якоїсь почвари, що привиділась малому Ганно вві сні… За мить він підвівся на ліжку й замурмотів щось незрозуміле, вдивляючись широко розплющеними золотаво-карими очима в якийсь інший світ і не помічаючи того, що його оточував…
— Нічого, — мовила Їда. — Це pavor[68]. Ох, часом буває куди гірше! — Вона спокійно відсунула роботу, важким, сягнистим кроком підійшла до Ганно і, лагідно втішаючи його, вклала назад у ліжко і вкрила ковдрою.
— Ага, pavor… — проказала пані Перманедер. — Він прокинувся?
Ні, Ганно не прокинувся, хоч його очі й далі були втуплені в щось невидиме, а губи не переставали ворушитися.
— Що? Ну… ну… Не балакаймо вже, спімо… Що ти кажеш? — запитала Іда.
Пані Перманедер теж підійшла до ліжечка, дослухаючись до тривожного мурмотіння дитини.
— Я вийду… в свій… садочок… — казав Ганно, ледь повертаючи язиком, — тюльпани поливати…
— Він читає віршика, — пояснила Іда Юнгман, хитаючи головою. — Ну… ну, досить, спи вже, дитино моя!
— Аж там… горбатий карлик… Їх хоче всі зірвати, — докінчив Ганно і зітхнув.
Раптом вираз обличчя в нього змінився, очі трохи примружились, і він, соваючи по подушці головою, проказав тихим, скорботним голосом:
Місяць на небі сяє,
Дитя в колисці ридає,
Годинник на вежі дванадцяту б’є,
Господь всім стражденним втіху дає.
Після цих слів він схлипнув, з-під він виступили сльози, поволі покотилися по щоках… І збудили його. Він обняв Іду, озирнувся довкола заплаканими очима, вдоволено промурмотів щось про «тітку Тоні», вмостився зручніше і спокійно заснув.
— Дивно! — сказала пані Перманедер, коли Іда знову сіла до столика. — Що то були за віршики, Ідо?
— У нього є така читанка, — відповіла панна Юнгман. — Зветься «Хлопчиків чарівний ріг». Чудні віршики… Цими днями йому треба було вивчити їх напам’ять, і він усе балакав про той з горбатим карликом. Ти не знаєш його? Моторошний вірш. Той горбатий скрізь товчеться, розбиває горщика, з’їдає кисіль, краде дрова, ламає прядку… з усіх глузує… І врешті ще й просить, щоб за нього молилися! На хлопчину це справило таке враження, що він думав про карлика цілими днями. І знаєш, що він казав мені? Кілька разів казав: «Правда ж, Ідо, він робить так не через те, що лихий, не зі злості?.. Просто йому сумно. І як він зробить щось погане, то стає ще сумніший… А коли за нього помолитися, йому вже не треба буде так робити». Ще й сьогодні ввечері, коли мама, збираючись на концерт, прийшла побажати йому на добраніч, він спитав, чи не помолитись йому за горбатого карлика…
— І помолився?
— Вголос ні, а про себе, мабуть, помолився… А ось про другий віршик, «Няньчин годинник», він зовсім нічого не говорив, тільки плакав над ним. Він ледь що, то й плаче, а тоді довго не може заспокоїтись.
— А що в тому віршику таке сумне?
— Хіба я знаю… Він ніколи не міг перейти далі як за початок, за те місце, над яким навіть оце вві сні схлипував… І над візником, що о третій ранку встає з своєї солом’яної постелі, також плакав…
Пані Перманедер зворушено засміялася, та зразу ж споважніла.
— Але я скажу тобі, Ідо: це недобре, їй-богу, недобре, що відтак близько бере все до серця. Візник устає о третій годині… Господи боже, на те він і візник! Дитина — я вже на цьому розуміюся, будь певна, — дуже до всього доглядається, надто все жаліє. Повір мені, це не може не підточувати її здоров’я. Треба колись серйозно поговорити з Грабовим… Та лихо в тому, — вела вона далі, схрестивши руки, схиливши набік голову і невдоволено постукуючи по підлозі носком, — що Грабов старіється, а ще… хоч яка він щиросерда, чесна, справді чудова людина, та що стосується його лікарських талантів, то я їх, Ідо, не вельми ціную, хай простить мені господь, коли я помиляюся! Ось хоча б приклад з Ганно. Дитина неспокійна, схоплюється вві сні, бачить страшні привиддя… Грабов знає про це. І що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.
