Читати книгу - "Доктор Фаустус"

водночас — грубе розкошування розбагатілої черні? Мені справедливо дорікнули б за таку нестриманість, бо я вийшов би за межі свого завдання, визначеного як інтимно-біографічне. Всі згадані тут явища, від їхнього початку й до гіркого кінця, я пережив у тилу, спершу як відпускник, а потім як звільнений від військової служби, ставши знову викладачем гімназії у Фрайзінгу. Бо під Аррасом, під час другого періоду боїв за цей твердий горішок, які тривали від початку травня аж до середини липня 1915 року, дезинсекційна служба явно працювала погано: підхопивши плямистий тиф, я потрапив на кілька тижнів у тифозний барак, а тоді ще на місяць у санаторій для виведених із лав вояків у Таунусі, аж поки перестав опиратися думці, що я виконав свій патріотичний обов'язок і зроблю краще, віддаючи свою силу освіті на давньому місці.

Так і вчинивши, я знов став чоловіком і батьком у цьому скромному домі, стіни й до кожної цяточки знайомі предмети якого, можливо, приречені на знищення від бомби, ще й досі обрамлюють моє відлюдне, спорожніле існування. Дозволю собі ще раз сказати, звичайно, не для того, щоб похвалитися, а просто констатуючи факт, що все своє власне життя, хоч і не занедбуючи його, я прожив неначе мимохідь, напівсили, приділяючи йому лише половину своєї уваги, і що справжні мої зацікавлення, турботи, тривоги стосувалися товариша дитинства, з яким я знов, на превелику свою радість, почав жити в сусідстві,— якщо слово «радість» можна поєднати з тією тихою, холодною, страхітливою відірваністю від усього світу, якою віяло від його дедалі більше поглинутої творчістю самоти. «Не спускати його з ока», охороняти його незвичайне, загадкове життя — таке, здавалося мені, було моє справжнє і невідкладне життєве завдання; в цьому полягав для мене дійсний сенс існування, тому я й кажу про своє спорожніле теперішнє буття.

Домівку собі — а за якимось дивним, трохи моторошним законом повторності це справді була немовби його рідна домівка — Адріан, хвалити Бога, вибрав досить вдало. В роки занепаду й дедалі гостріших нестатків він був у своїх господарів, селян Нічичирків, непогано забезпечений усім необхідним, хоч сам того до пуття не знав і не цінував, майже не зачеплений нищівними змінами, яким улягала блокована й оточена країна, що все ще не відмовилася від своїх далекосяжних воєнних планів. Він сприймав свій добробут як щось звичайнісіньке, не варте уваги, таке, що виходить від нього самого й приналежне до його природи, яка, завдяки своїй силі опору й покликанню до semper idem[403], сама собою впорається з зовнішніми обставинами, його прості дієтичні звички господарство Нічичирків завжди могло задовольнити. До того ж зразу після повернення з фронту я його застав під опікою двох осіб жіночої статі, що зблизилися з ним і, цілком незалежно одна від одної, стали його приятельками й постачальницями. Ці дами були Мета Некеді й Кунігунда Розенштіль, одна — вчителька музики, а друга — діяльна співвласниця кишкового підприємства, тобто закладу, що виготовляв оболонки для ковбас. Цікава річ: ранню езотеричну славу, цілком невідому широкій масі, як та, що її почало набувати ім'я Леверкюна, створюють і усвідомлюють у колі втаємничених, серед верхівки знавців, ознакою чого, скажімо, був згадуваний вище лист із Парижа; проте, мабуть, одночасно вона відлунює і в скромніших, нижчих сферах, у бідних, спраглих душах, які через свою тонку чутливість, що прибирає вигляду «вищих поривань», а походить від самотності й страждання, відокремлюються від маси і знаходять щастя в шануванні чогось, цінного ще й тим, що переважно це шанування чогось рідкісного. В тому, що це завжди жінки, а саме: неодружені жінки, дівчата, немає нічого дивного, бо людська невдоволеність, безперечно, стає джерелом пророчої інтуїції, ціну якій нітрохи не зменшує таке жалюгідне походження. Було цілком ясно, що безпосередньо особисте грало тут чималу, навіть більшу роль, ніж духовне, яке й так в обох випадках могло бути збагнуте й оцінене лише в приблизних обрисах, інстинктивно і підсвідомо. Та чи маю бодай найменше право я, чоловік, чий розум і серце хтозна-відколи підпали під владу Адріанового холодного, загадкового, замкнутого в собі існування, — чи маю я право глузувати з цих жінок, яких зачарувала його самотність, незвичайність його життя?

Некеді, хаплива особа років тридцяти, яка вічно червоніла, щомиті паленіла з сорому, яка, сама говорячи або слухаючи співбесідника, судомно блимала привітними очима за скельцями пенсне, кивала головою і морщила носа, — ця Некеді одного разу, коли Адріан був у місті, опинилася поряд із ним на передньому помістку трамвая, а помітивши це, стрімголов пурхнула через повний трамвай на задній помісток, але, за якусь мить опанувавши себе, повернулася назад, заговорила до нього, то червоніючи, то бліднучи, назвала його на прізвище, повідомила йому своє, додала щось іще про себе і сказала, що обожнює його музику; все це було вдячно взято до відома. Звідти й почалося їхнє знайомство, яке Мета завела не для того, щоб на цьому все й скінчити: вже через кілька днів вона поновила його, склавши візит шани до Пфайферінга з букетом квіток, і відтоді весь час підтримувала — у відвертому, під'юджуваному обопільною ревністю, змаганні з Розенштіль, що взялася до справи інакше.

То була кістлява єврейка десь такого віку, як і Некеді, з неслухняними кучерявими косами й карими очима, вщерть повними прадавнього смутку через те, що в дочки Сіону відібрано честь, а її народ — немов череда без пастуха. Бадьора, ділова жінка в прозаїчній царині діяльності (бо фабрика ковбасних кишок — безперечно прозаїчний заклад), вона мала елегійну звичку в усній мові кожне речення починати з «Ах!», «Ах, так», «Ах, ні», «Ах, повірте мені», «Ах, чому ж ні», «Ах, я завтра їду в Нюрнберг», — казала вона низьким, хрипким, жалібним голосом, і навіть коли її питали: «Як живете?» — відповідала: «Ах, нічого». Писала ж вона зовсім інакше, і писати дуже любила. Бо Кунігунда була не тільки дуже музична, як майже всі євреї, а й мова в неї, хоч читала вона небагато, була чистіша й добірніша, ніж у пересічного німця чи навіть у більшості вчених, і знайомство з Адріаном, яке вона на свою відповідальність називала «приятелюванням» (а втім, хіба їхні стосунки не нагадували справді приятелювання?), почала з чудового листа — довгого, добре складеного, не якогось там навдивовижу цікавого, але витриманого в стилі кращих зразків давньої, гуманістичної Німеччини свідоцтва відданості, яке трохи вразило адресата і на яке, з огляду на його літературні вартості, не можна було не відповісти. Але й