Читати книгу - "Любов у спадок"

Мар тріумфально глянув на мовчазних слухачів.

— Ми приймаємо бій завтра на світанку, — тихо сказав він, і його голос задзвенів від погано прихованого торжества. — Нарешті нам вдасться поквитатися з англійцями!

Більшість шотландських лицарів схвально загаласували. Річард відчув, як кров повільно застигає в жилах. Бій! Чорт забирай, що він накоїв! Еріка в таборі, а вранці має бути кривава бійня! І він втяг її в це…

— Так! — голосно підхопив молодий Уемісс. — Давно вже час. Ми розтопчемо їх, змішаємо з землею, як вони намагалися це зробити з нами. Смерть підлим англійцям!

Хтось гмикнув, слухаючи цю палку юначу заяву, хтось радісно закивав. Дік зрозумів, що ладен зараз зірватися з місця, схопити дівчину в оберемок і бігти геть звідси, від своїх товаришів по зброї. Він засоромився цих думок, але занепокоєння підгонило: швидше, швидше!

— Я так і знав, що знайду підтримку у вас, друзі мої, — зворушено промовив старий граф. — Король висловив надію, що шотландці не осоромлять свого гордого імені, — він потряс якимось пергаментом. — Ми триматимемо лівий фланг, підемо слідом за французькою кіннотою.

— Чому це ми повинні йти після французів? — обурився хтось.

Граф Мар суворо глянув на того, що запитував, і той замовк.

— На королівській раді було вирішено, — провадив граф, — що лицарі спішаться. Ми повторимо хитрість супротивника,[64] застосуємо проти нього його ж тактику. Річарде, ти, здається, хочеш щось сказати?

Далхаузі, який слухав усе це з найпохмурішим виразом обличчя, похитав головою.

При Крессі англійці займали оборонну позицію, а ми якраз будемо наступати. Сьогодні пройшов дощ… У важких обладунках іти по мокрій землі буде складно. Я б залишив лицарів кінними, — рішуче відповів він.

— Молодий Далхаузі слушно каже, — втрутився Джонні Макгіл, доволі похмурий здоровань, який досі мовчав. — Нема чого нам усе повторювати за французами. Поїдемо верхи!

— Ні, — вперто насупився Мар. — Ми підкоряємося французькому маршалові й повинні діяти однаково з військом союзників. Годі. На сьогодні я оголосив усе, що хотів, а зараз повертайтеся до своїх загонів і починайте готуватися до бою. Вранці ми виступаємо. І хай допоможе нам святий Андрій.

Він коротко кивнув, і шотландці потяглися до виходу.

— Ви як знаєте, а мені все це не подобається, — вибираючись із намету, з серцем заявив Макгіл. — Битися пішки — навіщо? Так валійці хутко розстріляють нас, поки ми витягатимемо ноги з оцього болота! Агов, Діку, як ти думаєш?

Але Далхаузі вже зник у темряві — майже бігцем подався до місця спочинку свого загону. Одна-єдина думка билася в його мозку: якнайшвидше відіслати Еріку. Байдуже, куди, аби тільки подалі звідси…

Він швидким кроком перетинав лісок, вдивляючись у яскраву пляму багаття попереду. Дивно, біля вогню її не видно. Крізь гілля він розгледів своїх хлопців, які, зважаючи на все, вже повечеряли та збиралися вкладатися спати, але в освітленому колі багаття дівчини не було. Може, вона вже спить? Річард нетерпляче ступнув уперед. Треба розшукати Оуена…

— Ну ось, я ж казала, що все охолоне, — Еріка тихо виступила звідкілясь із темряви йому назустріч. — Чому тебе так довго не було?

Річард ледь не підскочив від несподіванки. Все-таки ніяк не міг звикнути до її дивацтв. Ходить вона лісом зовсім нечутно, начебто ельф якийсь.

— Що ти тут робиш сама в темряві? — суворо запитав він. — Я ж тобі заборонив відходити далеко від табору.

Всупереч бажанню, в його голосі чулося щире полегшення від того, що він бачить її, живу та здорову.

— Що сталося? — миттєво насторожилась вона.

Шотландець приречено зітхнув. Ні, від цих жінок нічого не сховається. Він раптом відчув, що ладен зараз схопити її в обійми, міцно пригорнути до себе й не відпускати більше ніколи — така вона була йому дорога цієї миті. Її любе вилицювате личко невиразно вимальовувалося в темряві, освітлене далеким світлом багать. Діку до нестями схотілося провести рукою по її теплій щоці, погладити розкішне розпатлане волосся… Видно, щось таке відбилося на його обличчі, бо в Еріки ледь здригнулися губи, вона трохи подалася вперед, ніби чогось очікуючи.

— У мене кепські новини, — видихнув він одним духом.

Вона вся завмерла, обличчя в неї зробилося переляканим, і без того величезні очі розширилися.

— Що?

— Король Іоанн відмовився вести переговори з Чорним принцом, — просто сказав Річард. — Завтра вранці бій. Щойно прибув гонець…

— І… що ти збираєшся робити? — розгублено прошепотіла Еріка.

— Я відішлю вас із Оуеном до Пуатьє. Зараз. Негайно.

Дівчина щосили притисла руки до серця, але нічого не сказала. Вона дивилася йому в обличчя, не відриваючись, тільки блакитна жилка часто-часто билася на її ніжній шиї.

— Зрозумій, так треба… — чомусь почав виправдовуватися Дік. — Я не можу залишити тебе тут. Жінці не місце на війні, ти сама це знаєш. Хтозна що призначено нам на завтра. Я не маю права посилати тебе на смерть! Не дивися на мене так, — несподівано попросив шотландець.