Читати книгу - "Місто кісток"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Юнацький максималізм це знає компромісів. Невже ти не бачиш, що я по-своєму намагаюся бути гарною людиною?
Клері похитала головою.
– Та не виходить! Добрі справи не замінять попередні погані вчинки. Якби ви сказали, де шукати Валентина…
– Ні! – видихнув Годж. – Кажуть, що нефіліми – це діти людей і ангелів. І від останніх ми успадкували лише можливість впасти ще нижче. – Він торкнувся пальцями невидимої стіни. – Тебе не виховували однією з нас. Ти не вбивала демонів. У тебе немає шрамів. Клері, втікай звідси якомога швидше. Йди і ніколи більше не повертайся.
– Не можу, – похитала головою Клері. – Я не можу вчинити так.
– То прийми мої співчуття, – мовив Годж і вийшов з кімнати.
Двері зачинилися, і Клері залишилася сама. Вона чула лише своє важке дихання і дряпання пальців по прозорому бар’єру між нею і дверима. Дівчина знову і знову робила те, чого пообіцяла собі не робити: вона билася об стіну, доки зовсім не виснажилася. Зрештою вона впала на підлогу і намагалася не розплакатись.
По той бік стіни помирав Алек, а Ізабель марно сподівалася, що Годж прийде і врятує його. Десь далеко, намагаючись розбудити Джейса, Валентин грубо трусив його за плече. Десь далеко мама з кожною хвилиною, з кожною секундою втрачала силу. А Клері була замкнена тут, непотрібна і безпомічна, як дитя.
Вона швидко встала, згадавши, як Джейс вклав їй у руку стило у мадам Доротеї. А вона взагалі повернула його хлопцеві? Затамувавши подих, Клері полізла в ліву кишеню кенгурушки – вона виявилася порожньою. Повільно вона засунула руку в праву кишеню – і спітнілі пальці наткнулися на гладкий твердий опуклий предмет – стило.
Клері скочила на ноги, її серце калатало, вона намацала лівою рукою невидиму стіну. Знайшовши її, дівчина зібралася, обережно вперлася в неї кінчиком стила, яке тримала в другій руці, і почала чекати. Поступово в голові формувався образ, він немов риба випливав на поверхню каламутної води і ставав дедалі чіткішим. Спочатку повільно, а потім впевненіше вона рухала кінчиком стила по стіні, залишаючи в повітрі яскраво-білі лінії.
Клері відчула, що руна завершена, й опустила руку, важко дихаючи. Спочатку нічого не відбувалося, і руна повисла в повітрі, сліплячи очі, мов яскрава неонова вивіска. А потім пролунав оглушливий гуркіт, вона немов стояла під каменепадом, що трощив усе на своєму шляху. Руна почорніла й обсипалася, немов попіл, підлога здригнулася під ногами, і Клері безпомилково зрозуміла, що вона вільна.
Не випускаючи з рук стило, вона помчала до вікна і відсунула гардину. Надворі вечоріло, вулиці купалися в багряному світлі. Вона помітила сиву голову Годжа, коли він переходив дорогу, змішавшись з натовпом.
Клері вискочила з бібліотеки і, заховавши стило у кишеню, прожогом кинулася сходами вниз. Люди, котрі вигулювали собак, злякано відскочили вбік, коли Клері пронеслася алеєю вздовж Іст-Рівер. Оминаючи ріг, вона побачила своє відображення в темному вікні житлового будинку. Спітніле волосся прилипло до чола, а на обличчі виднілася кірка засохлої крові.
Дівчина добігла до перехрестя, де щойно був Годж. На мить Клері здалося, що вона його втратила. Дівчина кинулася крізь натовп біля входу до метро, розштовхуючи всіх плечима, колінами і руками. Спітніла і з купою синців, вона вискочила з натовпу саме тоді, коли знайомий твідовий костюм зник у вузькому провулку між двома будівлями.
Клері обігнула сміттєві контейнери й опинилася в провулку. Вона відчувала, як кожен подих обпікає їй горло. Хоча тільки смеркало, у провулку було темно, як уночі. Вона бачила Годжа: він стояв у кінці провулка, а за ним був глухий кут – задня стіна ресторану швидкого харчування. Всюди валялися відходи з ресторану: мішки, переповнені недоїдками, брудні паперові тарілки, пластмасові столові прибори – усе це сміття неприємно шурхотіло під ногами Годжа, коли він повернувся. Клері відразу згадалися рядки з поеми, яку вивчали на уроках англійської літератури:
Я думаю: ми на алеї щурів, Де покійники кості свої погубили. [23]– Ти стежила за мною. Даремно.
– Я дам вам спокій, якщо скажете, де Валентин.
– Ні, – відповів Годж. – Валентин одразу зрозуміє, хто це тобі сказав, і моя свобода буде такою ж короткою, як і життя.
– Це станеться, коли Конклав дізнається, що ви віддали Чашу Смерті Валентину, – випалила Клері. – Ви нас обманули, щоби ми знайшли для вас Чашу. Як можна жити далі, знаючи, що він збирається робити з нею?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто кісток», після закриття браузера.