Читати книгу - "Сонети. Світовий сонет"

твори, Навчись насильників із помсти забувати. О Сонце Вольності, о вже близьке, палай! Хай твій гарячий лик у чварі в дні похмурі Зійде із орифлам понад повсталий край, Хай світить із глибин соборної лазурі! Верни нам кольори знамен, що їх крута Убивць рука взяла і топче сліпота. МОВА До рідної землі подібна мова, В ній предків нерозмінний скарб лежить. Натхнення їй дає небес блакить, Пісні батьків нашіптує діброва. Глиб заповідна і потайникова Зачаття жде, і діло дух вершить… І сила надр в лозі тече, біжить, Вливається в солодкі грона слова. Стихія світла з поблиском ума, Із гулом сфер далека глибонеча, Вогонь, що наближається гульма. її снага пошлюбна, молодеча З вугілля йде в алмаз, і гине тьма, І сяє духу творчого предтеча. Іван Бунін
БОГ ПОЛУДНЯ Я пасла чорних кіз в траві жорсткій Поміж червоних скель, колючок, глини. Синіло море. Вигрівали спини На сонці валуни, і спав прибій. Я прилягла в засохлу тінь маслини, Вколисана крильми дівочих мрій. І він зійшов, як мух дзвонливий рій, Як світло наскрізної павутини. Мені осяяв ноги. До колін їх оголив. І на сріблі подолу Вогнем горів. Обвів смагою він Мої соски. Мене, печальну й кволу, Він обіймав так солодко… Задар Навчив з ромашок готувать відвар. СОБАКА Помрій, помрій. Все вужче і тьмянкіш Ти дивишся злотистими очима На сніг, що в димній завірюсі блима, Злітає над тополями в крутіж. Ти біля ніг моїх якнайтепліш Згорнувся й думаєш… Тужба незрима Веде за пермські гори в бездоріж, Де інших піль пустельність несходима. Те, що ти думаєш, чуже мені: Похмуре небо тундри, криги, чуми В твоїй студеній, дикій стороні. Та розділяю я з тобою думи: Людина я — приречена, мов Бог, На тугу всіх земель і всіх епох. ВЕЧІР Про щастя ми лиш згадуєм… Бувало… А щастя всюди. Може буть, воно — Цей сад осінній, листя, що прив'яло, Повітря це, що ллється крізь вікно. У небі хмарка, наче покривало, Пливе. За нею стежу я давно… Як мало бачимо, як знаєм мало, А щастя тільки знаючим дано. Вікно відчинене. Ось пташка сіла На підвіконня й пискнула.