Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

Уже взувався в передпокої, коли Ліда вийшла з туалету. Вона теж умилась, обличчя мала бліде й вологе. Очі ніби трохи розплющилися, й жінка подивилась на нього згори вниз не особливо доброзичливо:

— Їсти є що. Я, мабуть, заберу малу від батьків. Бо вона там нудиться.

— Чого ж, забери… — відповів, намагаючись не кліпати. Відвів погляд, швидко зашнурував черевика й вискочив на сходи, причиняючи за собою двері якомога тихіше.

На нижньому майданчику припалював першу ранкову сигарету сусід. Він був не в гуморі чи теж іще не прокинувся. Підвів назустріч невдоволений погляд. Ігор потис йому правицю на бігу, й той лише нерозбірливо промимрив щось услід. Та ще пихнув понад головою хмарою смердючого диму від найдешевшого тютюну.

Чи то на контрасті з димом, та холодне повітря у дворі лише заспокоїло Ігоря. Він притишив крок і, дійшовши до трамвайної зупинки, вирішив проїхати лише частину шляху, а ближче до театру вийти і пройтися пішки. Резон у цьому був: перших зупинок п'ять трамвай ішов майже порожнім, і ризику бути викритим практично не існувало. А далі до вагона набивалося повно робітників з підшипникового, металопрокатного та заводу залізобетонних виробів, і там уже майже стопроцентово ти опинявся обличчям до обличчя з кимсь похмурим і невиспаним. У тебе вдивлялись і, хоч ти не сильно вирізнявся своїм одягом та зовнішністю від решти пасажирів, майже завжди безпомильно виділяли як не свого, як чужинця. Одного разу навіть кондукторка, протискаючись поряд у кінець салону, незадоволено пирхнула на пред'явлений ним проїзний: «Ото ще й артисти в мене тут їздять!» Хоча уявити її в глядацькій залі на виставі Ігор не здатен був навіть після цілої пляшки. А виявилось — його таки знають, відрізняють від решти…

Буркнувши, як звично, «проїзний», він пройшов у хвіст вагона і вперся поглядом у забризкане заднє скло. Заплющив очі — й назад, у зворотну перспективу, побігли раптом вогні та різноколірні іскри, струмуючи й переливаючись. Вони були видимі і водночас нечіткі, розмиті, розпливчасті. Ніби крізь напівпрозору запону бачився світ. Прихований за тією запоною, близький, але чужий, недосяжний.

Розплющився — це все була та сама розбита дорога вздовж трамвайної колії, і по ній сунули, хилитаючись та підстрибуючи на вибоїнах, вантажівки з кривими дерев'яними бортами. А заплющивши очі, бачилось інше — рух світляних ліній, і не тільки поряд, на одній з тобою площині, але й рух підземний, глибинний, і рух повітря — струмені вітру також ставали об'ємними й видимими. Весь світ навкруг виглядав рухомим, летючим, спрямованим кудись до невідомої далекої мети. Це було і гарно, і тривожно водночас.

Ззаду відчувся якийсь рух. Ігор повільно озирнувся. Стара жінка у чорному стояла за два кроки, тримаючись за вичовганий прут поруччя. Ігор уперся в неї поглядом, з усієї сили намагаючись не кліпнути.

Чув, як хрипко дихає горло старої жінки. Своє дихання тамував. На секунду зробилося страшно. Зусиллям волі відігнав паскудне відчуття. Повіки від напруги почали дрібненько тремтіти. «Чому інколи можна довго замислено дивитися в одну точку й не кліпати кілька хвилин, а зараз?..» — устиг подумати і кліпнув.

На мить скліпу побачив перед собою молоде і гарне обличчя. Обличчя пильно вдивлялось у нього й усміхалося доброю, ласкавою посмішкою. Розплющив очі. Стара повільно повернулася до нього спиною, трамвай спинився, скреготнув дверима, і жінка вийшла у вологий морозяний ранок.

Трамвай рушив, Ігор притьмом повернувся до заднього скла й з надією заплющив очі. Трохи почекавши, подолавши межу між баченням звичайним і баченням новим, розгледів невеликий стовп рожевого вогню, що рухався десь поза бетонним парканом, потроху слабнучи і розчиняючись у небі. Паркан і крізь заплющені очі виглядав так само бридко й відворотно. Вантажівки теж не міняли свого вигляду. І фабричні труби, оббиті шифером корпуси заводу залізобетонних виробів лишалися такими самими. І трамвайна колія, що бігла кудись у глибину й назад по невисокому глинистому насипу, залитому мазутом, не змінювалась теж. Лише окремі живі істоти — зараз це були виключно люди — мінялись, перетворювалися на щось, чому Ігор ще не міг дати визначення. Та ще те дивне світіння у глибині землі, той летючий рух довкола, десь поряд, але не тут, десь-інде.

Хотілося все добре обдумати. У трамваї це зробити навряд чи вдасться. Тому варто дочекатись наступної зупинки й таки справді пройтися пішки. Хай там що, ну, спізнишся ти на початок репетиції — невелика біда. Все одно твоя роль поки що полягає лише у відтисканні від підлоги й перебіганні з кутка в куток сцени. Нічого нового для тебе Метелецький досі не придумав.

Навіщо йому взагалі ця постановка нікому не відомого, забутого драматурга? Він що, не міг і далі працювати, як інші режисери, ставлячи кожні два-три місяці черговий твір про трудові здобутки та бойові звитяги? Особливо зараз, коли наближається черговий ювілей Великої Перемоги? Онде скільки всяких гарних творів з'являється в літературній періодиці! Щоправда, сам Ігор їх не бачив, але у ті хвилини, коли вмикалася радіоточка на кухні, то окрім попереджень про епідемію та порад, як себе убезпечити від зараження, звідти також линули інтерв'ю з далекими, столичними письменниками, котрі саме й розповідали, як їм нелегко працювалося над черговим романом, чи поемою, чи п'єсою, що її ось-ось поставить котрийсь із відомих, академічних театрів. Лунали фрагменти творів — переважно в авторському виконанні, хоча інколи і з залученням акторів у студії. Актори… Колеги… Перед очима неначе пробіг репертуар рідного театру, щодня бачений на великому полотняному щиті поміж колонами головного входу: «Правда сталевара Терещенка», «Розквітне абрикос на териконі», «Вага серпневого колоса», «Четвертий реактор ввімкнено» і п'єса для дітей «Як звірята спільну хатку будували» по неділях об 11.30. У більшості з цих спектаклів Ігор був зайнятий на другопланових ролях, лише в «Четвертому реакторі» грав досить значну постать інженера з техніки безпеки —