Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Їй не думалося ні про що, крім того, як утекти від нього подалі.

Ферро прослизнула до дверей, пововтузилася з засувом тильним боком зламаної руки, вибігла на мжичку й потупала мокрими вулицями туди, звідки прийшла. Люди у провулках і на площах задкували, даючи їй дорогу: вигляд Ферро, відчайдушної й закривавленої, шокував їх. Їй услід відлунювали сердиті голоси, та вона не зважала на них, а завернула за ріг і опинилася на широкій вулиці між сірими будівлями й мало не послизнулася на мокрій бруківці.

Дорогу перегороджувала велика юрба закудланих людей. Жінок, дітей, старих, брудних і знесилених.

— Геть з дороги! — заволала Ферро й почала торувати собі шлях. — Суньтеся!

Їй не давала спокою історія, яку розповідав Баяз на нескінченній рівнині. Про те, як вояки знайшли Сім’я на руїнах Аулкуса. Про те, як вони зів’яли й повмирали. Вона штурхалася, хвицалася і штовхалася плечима, продираючись крізь тисняву.

— Суньтеся!

Вирвалася звідти й помчала безлюдною вулицею, притуливши до тіла, до предмета під сорочкою зламану руку.

Ферро побігла через парк. Із кожним поривом студеного вітру з тамтешніх дерев злітало листя. Там, де закінчувалися газони, здіймалася висока стіна палацу, і Ферро подалася до воріт. Обабіч них досі, як і завжди, стояли двоє вартових, і вона знала, що вони за нею спостерігають. Хоча вони її випустили, впускати її назад їм хотілося не так сильно, тим паче забрьохану, закривавлену, вкриту брудом і потом, тоді, коли вона бігла так, ніби її наздоганяв сам диявол.

— Ану стривай!

Ферро спробувала прослизнути повз них, але один вартовий її схопив.

— Відпустіть мене, йобані білі бовдури! — процідила вона. — Ви не розумієте!

Ферро спробувала випручатись, і на землю впала позолочена алебарда: один із вартових обхопив її обома руками.

— Тоді поясни, що відбувається! — долинуло із-за забрала другого вартового. — Нащо так квапитися? — Його кулак у латній рукавиці потягнувся до горбка в неї під сорочкою. — Що там у…

— Ні!

Ферро засичала й вивернулася, а тоді хитнулася до стіни, із брязкотом відштовхнувши вартового назад в арку. Другий плавно опустив алебарду, наставивши її блискуче вістря на груди Ферро.

— Не рухайся! — загарчав він. — Доки я не…

— Впустіть її! Негайно!

По той бік воріт стояв Сульфур, і тепер він, як не дивно, не всміхався. Вартовий із сумнівом повернув голову в його бік.

— Негайно! — загарчав Сульфур. — Іменем лорда Баяза!

Вартові відпустили Ферро, і вона, лаючись, дременула від них. Пробігла через сади до палацу й лунко затупала чобітьми в коридорах. Слуги й вартові підозріливо відступалися, даючи їй дорогу. Вона знайшла двері до Баязових кімнат, незграбно їх відчинила і ввалилася досередини. Скриня, нічим не примітний короб із темного металу, стояла відкрита на столі біля вікна. Ферро пройшла до неї, розстебнула сорочку й витягнула те, що ховалося під нею.

Темний важкий камінь завбільшки з кулак. Його тьмяна поверхня досі була холодна, геть не нагрілася, відколи Ферро взяла камінь. Її руку приємно защипало, неначе від дотику давнього товариша. Навіть сама думка про те, щоб відпустити його, чомусь її дратувала.

То ось воно, Сім’я. Нарешті. Втілення Потойбіччя. Справжнісінька матерія чарів. Вона згадала прокляті руїни Аулкуса. Мертві землі в радіусі ста миль довкола нього. Цієї сили вистачить, щоб відправити імператора, Пророка, його клятих пожирачів і всю країну Гуркул до пекла, і навіть більше. Ця сила така жахлива, що вона мала б належати лише Богові, а зараз вона, Ферро, тримає її у своїй тендітній руці. Ферро довго дивилася на нього. А тоді мало-помалу почала всміхатися.

Тепер вона помститься.

Почувши важкі кроки в коридорі за дверима, Ферро раптом отямилася. Кинула Сім’я туди, де воно мало лежати, не без зусилля відсмикнула руку й різко опустила кришку скрині. Світ почав здаватися тьмянішим, слабшим, нудним — неначе в темній кімнаті раптом задули полум’я свічки. Лише тоді до Ферро дійшло, що її рука знову ціла. Вона насуплено поглянула на руку й поворушила пальцями. Вони рухалися так само легко, як завжди, а довкола їхніх кісточок не було ні найменшої припухлості, хоча Ферро була певна, що вони розтрощені. Те саме було з другою рукою: передпліччя стало прямим і гладеньким, у тому місці, де її роздушили крижані пальці Толомей, геть не зосталося сліду. Ферро поглянула на скриню. У неї все завжди гоїлося швидко. Але щоб кістки зросталися менш ніж за годину?

Це неправильно.

У двері ледве ввійшов скривлений Баяз. На бороді засохла кров, а лиса голова виблискувала потом. Дихав він важко, шкіра в нього зблідла й сіпалась, одну руку він притиснув до боку. Він був схожий на людину, що пів дня билася з дияволом і ледве вижила.

— Де Юлвей?

Перший з-поміж магів поглянув на неї.

— Сама знаєш де.

Ферро згадала лункий удар, який почула, тікаючи з вежі. Наче якісь двері зачинилися. Двері, яких не може відчинити жоден клинок, жоден вогонь, жодна магія. Ключ від них має лише Баяз.

— Ти не повернувся. Ти запечатав браму, лишивши їх усередині.

— Ферро, ти сама знаєш, чимось завжди треба жертвувати. Сьогодні я приніс велику жертву. Власного брата. — Перший з-поміж магів пошкандибав через усю кімнату до неї. — Толомей порушила Перший закон. Уклала угоду з Оповідачами Таємниць. Хотіла відчинити ворота до світу внизу за допомогою Сімені. Вона могла бути небезпечнішою за всіх пожирачів Калула. Будинок Творця має лишатися запечатаним. Якщо знадобиться, то до кінця світу. Цей фінал по-своєму іронічний. Толомей почала життя ув’язненою в тій вежі. А тепер повернулася. Історія ходить по колу, як завжди казав Джувенс.

Ферро насупилася.

— До сраки твоє коло, біляче. Ти збрехав мені. Про Толомей. Про Творця. Про все.

— І що?

Вона насупилася ще сильніше.

— Юлвей був хорошою людиною. Допоміг мені в пустелі. Врятував мені життя.

— І мені, до того ж не раз. Але хороші люди, йдучи темними стежками, не заходять далеко. — Баяз опустив погляд ясних очей на куб із темного металу, прикритий долонею Ферро. — Решту шляху мають долати інші.

У двері ввійшов Сульфур, і Баяз витягнув з-під плаща зброю, яку приніс із Будинку Творця. Її сірий метал заблищав у м’якому світлі з вікон. Реліквія зі Старого часу. Зброя, що на очах у Ферро різала камінь, наче масло. Сульфур збентежено й водночас шанобливо забрав її в Баяза, а тоді обережно загорнув у стару церату. Відтак розгорнув свою торбу й витягнув звідти стару чорну книжку, яку Ферро вже якось бачила.

— Зараз? — пробурмотів він.

— Зараз.

Баяз забрав у нього книжку, обережно поклав руку на подряпану обкладинку, заплющив очі й поволі вдихнув. Розплющивши очі, він поглянув просто на Ферро.

— Шляхи, якими ми з тобою маємо йти тепер, по-справж­ньому темні. Ти це бачила.

Вона не мала що відповісти. Юлвей був хорошою людиною, та браму Будинку Творця було запечатано, і він полинув чи то до раю, чи то до пекла. Ферро поховала