Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ворон підійшов до купальні й зістрибнув у чорну пінисту рідину. Там, біля самого дна, був особливий лаз. Це таємний запасний хід до порталу. Основний хід, який знаходився в печері поряд із Проклятим Замком, Ворон власноручно зруйнував кілька днів тому. На його відновлення знадобляться сили та час. Поки що було не до цього, і доводилося користуватися запасним.
Ворон легко орієнтувався у вируючій каламутній субстанції. Це для людей вона здавалася огидною чорною рідиною. Для нього заборонена магія була рідною стихією. Навіть така концентрована, згущена до стану розплавленого металу, вона беззаперечно підкорялася йому. Ворон швидко знайшов округлий отвір у стіні купальні, більше схожий на центр виру, і кинувся у цей вир.
За мить він опинився в особливому місці — сутінковій прикордонній зоні. Так називалося міжсвіття — невеликий простір, що не належить жодному зі світів. Той, хто тут жодного разу не був, чомусь уявляв це місце, як похмуре туманне поле, аморфне, безформне — ніяке.
Насправді міжсвіття виглядало чудово. Так, тут ніколи не світить денне світило — завжди ніч. Але ж яка ніч! Оксамитова, тепла, спокійна. З неба ллється світло зірок. Відбивається у чорній гладі озера, до берегів якого підступає древній густий синій ліс.
Ворон одразу помітив багаття, що яскраво палало неподалік. А біля вогнища, на теплому піску червоніла її сукня. Заїра не втекла? Чекає Ворона тут? На підтвердження його здогаду, пролунав сплеск і він побачив, як вона виходить з озера. Тонка напівпрозора тканина її нижньої сорочки обліпила тіло другою шкірою. До гніву, що все ще вирував у крові, миттю додалося ще одне почуття. Воно палило не менше, ніж роздратування, але зовсім по-іншому.
Заїра підійшла до багаття. Чи є у світі щось красивіше, ніж гра відблисків полум'я на її юному спокусливому тілі? Чому вона не втекла? Бачила ж наскільки він злий. Ворон спостерігав за нею здалеку, а потім наблизився.
— Довелося пірнати у купальню? — Вона зміряла його єхидним поглядом. — А що тобі залишається після того, як сам зруйнував печеру? І ще звинувачуєш мене у нечесній грі?
Докір Заїри був, взагалі-то, справедливим. Ворон не мав цього робити. Але він не встояв від спокуси влаштувати Рональду і Поліні побачення в печері під час обвалу. Вона мала побачити, який він мужній, який стійкий, який надійний. Він мав відчути страх втратити її і усвідомити, яка вона йому дорога.
— Я хотів дати їм можливість краще пізнати одне одного, відчути…
— Чи просто затримати брата, щоб той не встиг побачити Алітайю? — лукаво посміхнулася Заїра.
І це теж. Так, Ворон боявся дати Рональдові можливість залишитися наодинці з гірською красунею. Боявся, що той спіткнеться, оступиться.
— Я ж кажу, ти постійно підігравав йому, — Заїра потягнулася за сукнею, але Ворон перехопив її руку.
— Тут не холодно. Залишся так.
Він не міг втратити можливість милуватися її спокусливою красою, що манить. Вона послухалася — залишила спроби одягнутися. Слухняна Заїра — таке буває рідко. Точніше, ніколи. У Ворона засвербіло все тіло від тривожного передчуття, що це недарма. Що його нестерпна вітряна неправильна кохана сьогодні готова на все. Але він не хотів віддаватися у владу цих почуттів. Він усе ще був сповнений гніву.
— Ти даремно сердишся… — вона усміхнулася ніжно. Трохи схилила голову. — Якщо подумаєш, зрозумієш, чому я все це робила.
Боротися з собою було нестерпно. Погляд уже стільки разів описав контури її тіла, тепер хотілося зробити це руками. Долоні ковзнули по звабливих вигинах. Заїра дозволила, лише зронила легке зітхання, що пролунало солодко, як сама спокуса.
— Ти міг би все зіпсувати, якби я не втрутилася з самого початку… Рональд не мав отримати її як трофей. Хіба в цьому полягала місія, яку тобі довірили?
Так, місія полягала не в цьому. Вищі рідко втручаються у справи людей. Особливо останнім часом. Тому замок Сар-тьє-Клар тепер стоїть пусткою. Вищі пішли у свій світ. Залишили людей з їхніми людськими пристрастями віч-на-віч. Але Ворон не міг розірвати зв'язок з цим світом. Особливо коли зрозумів, що брат потребує допомоги, що Рональду ніколи не знайти жінку з пророцтва, тому що волею тисяч розрізнених обставин вона опинилася у земному світі.
Ворон і сам не знав, як йому вдалося домогтися, щоб місію довірили йому. Адже він не вважався повноцінним Вищим. Він напівкровка. Але йому дозволили те, що останнім часом дозволяють дуже рідко — втрутитися в її долю.
— Подумай, що було б, якби ти втрутився. Вона відчувала б себе його жертвою. Рональд змусив би її стати своєю дружиною та матір'ю спадкоємця. І якби вона почала чинити опір, а вона б почала — не забувай з якого вона світу, то Рональд міг вдатися до тиску та шантажу. Чим би він тоді був кращий за Тайлера? Їхні стосунки не повинні були початися раніше, ніж з'являться почуття. Коли нам дозволяють втручатися у долі людей, це не означає, що ми маємо обдаровувати їх насильним щастям. Щастя — тонка матерія. Легка, примхлива, вона не допускає тиску.
Ворон слухав Заїру упершись чолом у її чоло, вдихаючи її аромат — так пахне сама жіночність. Він був і згоден і не згоден із нею. Він сердився, що вона не була з ним заодно, а вела свою гру, але відчував, що в її словах була частка істини.
— Коли я просила, щоб цю місію довірили тобі, я переконувала, що ти не підіграватимеш їм…
— Ти просила за мене? — У Ворона дихання перехопило. Він трохи відсторонився, зазирнув у її чорні бездонні очі. То от чому йому, напівкровці, довірили цю місію? Заїра замовила за нього слівце. У грудях стукало і бухало, било нещадно. Він вважав, що все було точнісінько навпаки.
— Я думав, що ти мене зрадила, — Ворон узяв її за плечі, притиснувся щокою до її щоки.
— Я знаю, — видихнула вона.
— Але я все одно не переставав тебе кохати…
— Я знаю…
В голові затьмарилося. Відчуття стали нестерпно пекучими, п'янкими, напружено-гострими. Він обережно провів кінчиками пальців по мереживу її сорочки. Вона мовчала — дозволяла, тільки почала частіше дихати. Він повільно спустив бретельку з плеча. Одну... Потім іншу... Як солодко вона тремтіла від тих повільних пестощів. Його губи торкнулися ніжної шкіри шиї. Пройшлися вниз легенько, дражнячи і лоскочучи. А руки продовжували звільняти її від одягу. Сорочка впала, як остання перешкода. Його зводила з розуму ця спокуслива покірність, з якою вона зустрічала його натиск.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська», після закриття браузера.