BooksUkraine.com » Бойовики » Історик 📚 - Українською

Читати книгу - "Історик"

161
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Історик" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 204
Перейти на сторінку:
острів дуже легко захищати — він завжди шукав місця, які могли б стати фортецею проти турецької навали. А це місце саме таке, як на вашу думку?

Я погодився, намагаючись не дивитися на нього. Англійська у цієї людини була настільки гарною, що мені було важко зосередитися на тому, що він говорив, але його остання фраза дійшла до мене. Варто один раз подивитися навкруги, і можна було уявити, як навіть небагато ченців змогли б захистити такі стіни від загарбників. Веліор Георгеску схвально оглядав усе навколо.

— Отже, Влад зробив фортецю з монастиря. Довкола він звів захисні стіни, в’язницю й камеру катувань, а також тунель для втечі й міст до берега. Хитрим був цей Влад. Мосту вже давно немає, звичайно ж, а решту я розкопую. Тут, де ми зараз копаємо, була в’язниця. Ми вже знайшли кілька кістяків. — Він широко посміхнувся, при цьому на сонці засяяли його золоті зуби.

— А це церква Влада? — я показав на оточений темними деревами гарний будинок із банями, що немов злітали вгору.

— Ні, на жаль, ні, — відповів Георгеску. — Монастир частково спалили турки 1462 року, коли брат Влада, Раду, оттоманська маріонетка, сидів на троні Валахії. Саме тоді, коли Влада тут поховали, сильний шторм змив церкву в озеро. «Тож Влад усе-таки був тут похований?» Я ледве не запитав це, але міцно стиснув губи.

— Селяни, можливо, думали, що це було йому Божою карою за гріхи. Церкву відновили 1517 року, на це пішло три роки, — і ось ви бачите результат. Зовнішні стіни монастиря відреставровано лише тридцять років тому.

Ми пройшли до церкви, Георгеску поплескав по світло-жовтій кам’яній кладці, ніби по крупу улюбленого коня. Коли ми стояли там, з-за церкви зненацька вийшла людина й підійшла до нас — це був згорблений старий із білою бородою, у чорній мантії й чорному капелюсі з довгими вухами, що доходили до плечей. Він ішов, спираючись на ціпок, мантія була підперезана вузькою мотузкою, з якої звисала зв’язка ключів. Навколо шиї на ланцюзі висів дуже гарний старий хрест такої самої форми, як на банях церкви.

Я був настільки вражений його раптовою появою, що ледве не впав: навіть не можу описати — він справив на мене таке враження, ніби Георгеску раптом викликав духа. Мій новий знайомий вийшов уперед, посміхаючись ченцеві, схилився до його вузлуватої руки та шанобливо поцілував золотий перстень на ній. Старому, схоже, Георгеску теж подобався, тому що він поклав долоню на голову археолога і посміхнувся — це була виснажена слаба посмішка, що показала зуби, ще більш рідкі, ніж у Георгеску. У процесі знайомства я почув своє ім’я й схилився перед ченцем якомога шанобливіше, але не міг себе змусити поцілувати перстень.

— Це настоятель, — пояснив мені Георгеску. — Крім нього в монастирі живуть лише троє ченців. Він тут із молодості й знає острів краще, ніж коли-небудь зможу пізнати я. Він вітає вас і благословляє. Якщо у вас є до нього питання, він постарається відповісти на них.

Я подякував, схиливши голову, і старий повільно рушив далі. За кілька хвилин я побачив його знову, він спокійно сидів на краю зруйнованої стіни за нами, схожий на ворона, що гріється на осонні.

— Вони живуть тут цілий рік? — запитав я Георгеску.

— Так. Вони живуть тут навіть у найсуворіші зими, — кивнув мій гід. — Ви навіть зможете почути, як вони співають під час меси, якщо не поспішаєте. — Я запевнив його, що не пропущу такого. — А тепер зайдемо всередину церкви.

Ми обійшли будинок і підійшли до великих різьблених дерев’яних дверей, і там я потрапив у незнайомий мені світ, зовсім не схожий на світ наших англіканських церков.

Усередині було холодно; перш ніж встигнути розглянути щось у суцільній темряві, я відчув запах якогось диму й холодну вогкість від каменів, ніби вони дихали. Коли очі звикли до мороку, я міг розрізнити лише блиск міді й полум’я свічок. Денне світло насилу проходило через товсті, пофарбовані темним вікна. Не було ні рядів, ні стільців — лише вражаюче високі дерев’яні сидіння, вибудувані уздовж однієї зі стін. Біля входу стояла висока підставка, на якій горіли свічки — вони плавилися, через що звідти відгонило воском. Деякі з них були вставлені в мідні корони нагорі, інші встромлені в горщечки з піском біля підніжжя.

— Ченці запалюють їх щодня, і люди, які приходять сюди, теж, — пояснив Георгеску. — Свічки, які нагорі, запалюються за живих, свічки внизу — за душі померлих. Вони горять доти, доки самі не згаснуть.

Георгеску показав рукою вгору, і я побачив тьмяне обличчя над нами, просто під самим склепінням.

— Вам знайомі візантійські церкви? — запитав Георгеску. — Христос завжди в центрі й дивиться згори. Цей канделябр, — велика корона висіла по центру на рівні грудей Христа, заповнюючи собою більшу частину церкви, але свічки в ній уже догоріли, — теж типовий.

Ми пройшли до вівтаря. Раптом у мене виникло таке відчуття, що я схожий на загарбника, але поблизу не було жодного ченця і Георгеску йшов попереду, як привітний господар. Вівтар був завішений вишитою тканиною, а перед ним лежали вовняні килими, прикрашені народним орнаментом, який я назвав би турецьким, якби не знав напевно. Верхня частина вівтаря була прикрашена кількома багато оздобленими предметами, серед яких був емальований хрест й ікона в позолоченій рамці із зображенням Діви Марії з Дитям. За вівтарем височіла стіна із сумними обличчями святих і ще сумніших ангелів, а посередині розташовувалися золоті двері, завішані пурпуровим оксамитом — врата, які вели в таємниче святе святих.

Усе це я погано бачив через півтемряву, але похмура краса побаченого захопила мене. Я повернувся до Георгеску:

— Влад молився тут (у колишній церкві, я маю на увазі)?

— О, звичайно, — посміхнувся археолог. — Це був ще той набожний кат. Він побудував багато церков та монастирів, щоб багато людей молилися за його душу. Це було одне з його улюблених місць, а він був дуже близький із ченцями. Не знаю, що вони думали про його грішні діяння, але любили його за те, що він підтримував монастир. До того ж він захищав їх від турків. Але всі скарби, які можна побачити тут, були перенесені з різних церков: у минулому столітті церкву закрили, і селяни винесли з неї все цінне. Погляньте сюди, ось що я хотів вам показати.

Він присів і відсунув килим перед вівтарем. І я побачив просто під ним довгий прямокутний камінь, гладкий, без малюнка, але, без сумніву, це була могила. Серце почало

1 ... 121 122 123 ... 204
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історик"